На стадіони, де граємо ми, ніхто не приходить, там навіть нормальних крісел немає. Ми витягуємо біля стадіону Талша з кущів свої ворота, які бозна-хто зварив, і прив’язуємо до футбольних воріт. Садиш собі на плечі чувака, що полегше, щоб він дотягнувся і прив’язав. Потрапити на стадіон можна через закинутий парк, в якому стоять всіма забуті каруселі, машинки та оглядове колесо.
У нас навіть футболок з прізвищем на спині не буде, бо на кожні змагання приходитимуть все інші гравці, які в той день можуть прийти після роботи, і всі гратимуть у тих самих футболках. Та й узагалі, нікому не цікаво, хто ми такі і що тут робимо, оскільки для одних ми будемо хуліганами, а інші скажуть — та я знаю, що таке регбі, бачив у фільмі. Вони подивились американське кіно, де грали американський футбол і, бач, вони знають. Хоча у Шяуляї є кілька клубів регбі, і навіть по кілька команд у різних вікових групах, і всі беруть призові місця у всіх чемпіонатах, але все одно кожному ослу мусиш розкласти, що це за гра регбі. На першостях Литви насправді відбувається такий собі відкритий Шяуляйський чемпіонат, бо більше нема з ким змагатися. Тепер грають навіть дівки, такі негарні, і в їхній грі теж ніхто нічого гарного не бачить. Виск, і нічого більше. Наче чайки. А якщо серйозно — ми самі, мов ті чайки. Ніколи б сам не додумався до цього. Тепер якщо у школі треба буде писати якийсь твір, напишу, що граю в регбі задля регбі і тому я — як та чайка Джонатан. І буду як Джон Лому. Утім, на відміну від чайки, ніхто з нас не думає тепер не дбати про бабки і грати зранку до ночі.
Можна помріяти про Англію чи Францію, але тобі не світить… Як туди поїхати і до іноземного клубу потрапити? Ну, скажімо, назбирав грошенят на квиток, припустимо, навіть візу отримав. І що? Доброго дня всім, я приїхав, прийміть мене до клубу і платіть зарплатню? Зрозуміло, що в нас іноземці підшукують добрих баскетболістів, але хто в Литві буде шукати регбістів? І не має значення, наскільки добре ти граєш. Це важливо тільки тобі самому. «…ти маєш право бути самим собою, справжнім Я, тут і тепер, і ніхто не може тобі перешкодити», — читаю я, сидячи в автобусі сам-один на два сидіння. То беру книжку, то кладу її, бо не хочу, щоб хтось бачив, що я там читаю, щоб не почали розпитувати і підсміхатися. Читають тільки баби, а мужики якщо й читають, то лише газети. Я вважав, що під час гри в регбі я був тим справжнім собою, але чому тоді, їдучи разом з товаришами команди, не хотів, щоб вони бачили, про що я читаю?
Та добре, не все в регбі так, як у тих чайок. Наприклад, приходить якась діваха на стадіон — окрім дівок самих регбістів, інші тьолочки сюди не ходять — одразу отримає тонну різних коментарів: встановлюють її ринкову вартість і згадують всі анекдоти про блондинок. Я зазвичай мовчу або похитую головою у такт. Тільки щоб не відрізнятися від інших. Регбі для мене існувало не лише на полі гри, але й за ним. Скоро я збагнув: те, що робиш на полі, може дуже допомогти у житті. Загалом правила не сильно відрізняються. Тому різні анекдоти та патякання для мене були пустопорожнім тріпанням язиком. На полі гри всі балачки втрачали сенс. Існувало лише те, що і як ти зробиш. Трьоп на тему дівок мені здавався якимось театром: якщо всі баби такі дурні, то чому всі пацани ними так марять? Цього так й я не збагнув — як ти гулятимеш з дурою, хоч би й крутою? Здавалося, якщо маєш дуру в модних шмотках, з нормальною дупою і цицьками, з начосом і правильною штукатуркою, то ти — крутий. Щось тут не сходиться. Однак не було бажання про це дискутувати, щоб не псути собі нерви, бо команді це не допоможе.
Регбі допомагало навести лад у голові. Мусиш не втратити концентрацію до самого кінця, незалежно від результату. Не можна кіпішувати, треба спокійно робити свою справу, а ще намагатися, щоб усе йшло рівно, наскільки це можливо. Наш тренер говорив, що регбі зробить з нас людей. Не знаю, як там буде, але те, що не зіпсує, це факт.