Навіть не знаю, з ким у костелі розмовляю, ніби сам зі собою, але коли сідаю і починаю роздумувати про те, як живу, то в результаті виходить, що треба все розкласти по-іншому. Здається, ніби дивишся на себе сам з боку. Багато фігні відпадає і бачиш головні речі.
Я повернувся додому і вперше в житті сам почав чистити свої бутси. Зазвичай я час від часу протирав взуття шматою і все. Тепер я їх помив, посушив і почав натирати воском.
Завтра подзвоню Моніці, треба ж обговорити «Чайку».
16
Кажу: «Привіт, це Рімас». І думаю, чи пізнає, чи згадає. Також думаю, що їй сказати — ну… підемо погуляти. Або відразу — то що, поговоримо про «Чайку Джонатан Лівінгстон»? Або можна пожартувати — коли будемо вчитися танцювати? А вона у відповідь: «Привіт, привіт, як класно, що ти подзвонив». Говорить зі мною, мов зі старим друзякою. Запитує, чи ми перемогли. Зазвичай мене ніхто не питає, чи ми перемогли чи просрали, ніхто — ні Мінде, ні батьки, — всім по барабану. А тут — бачилися лише раз, а вона пам’ятає про бозна-які там змагання, а ще їй цікаво, як вони закінчилися. Мені здалось, що їй насправді цікаво, бо прозвучало якось щиро. Далі весь наш базар: «Що робиш? Нічого? Може, хочеш до мене прискакати?». Все прозвучало просто, без підтекстів, так ніби вона хотіла обговорити зі мною змагання. Я чомусь важко уявляв, як піду до неї і буду там спокійно сидіти і розмовляти. Хотілось скрикнути: «Авжеж! Хоч зараз. Кажи свою адресу!» — але я розумів, що треба витримати дистанцію, поводитися холодніше, бо так набагато крутіше, тому треба сказати, ніби між іншим: «Ну… думка непогана, я подивлюсь, якщо нічого такого не станеться, то завітаю».
Проте врешті я уривчастим голосом кажу: «А… ну… давай… то це сьогодні… а яка адреса… ну, твоя…». Однак Моніка поводилась просто, бодай говорити з нею легко, і вона сама мені майже допомогла спитати про те, чого я хотів.
Ось так! Я натягую футболку Chicago Bulls, стрибаю у свої бутси з червоної шкіри, і вперед. Біля самих дверей мама запитує:
— Куди зібрався?
— Маю справи, — кажу.
І тут починається.
— Ти граєш з дорослими чоловіками.
На мить я розгублююсь, але потім доходить, що вона побачила знимку в газеті.
— Хто тобі дозволів грати у команді з дорослими?
— Сам собі дозволів. Можу й граю.
— Я піду до тренера і по всьому.
— Можеш йти. Тоді я поїду грати у Німеччину, вони якраз запрошували.
— Ти хочеш закінчити життя інвалідом?
— А ти хочеш, щоб я ціле життя вдома сидів?
— Відвідуй які хоч заняття, але не травмуй себе.
— Хіба я травмувався? Може, мені й на вулицю не виходити, щоб не травмуватися? Може, і не їсти, щоб ножем не порізатися? Якби ходив до танцювального гуртка, чи був би здоровим? У них коліна за два роки дуба дають, а про гомілки взагалі мовчу. А уроки я роблю, навіть книжки читаю, тому не треба тут бла-бла. Усе, я — на двір.
І погнав. Але як я зараз піду до Моніки? Було таке почуття, що зараз можу піти тільки когось дубасити, а не на перше побачення з дівчиною. Правда, я не знаю, чи це справжнє побачення, але яка різниця. Голова просто кипить. Прикро, що я не можу нічого пояснити своїй матері. Не почнеш же пояснювати, що все залежить від твоєї фізичної форми: якщо постійно тренуватися, то навіть синців не залишається. Не почнеш же порівнювати з іншими видами спорту, бо вона все одно вважає, що в регбі всі тлумляться. Та й що з того? А у футболі всі кóпаються. В американському футболі всі у броні, виглядають, як середньовічні лицарі, а травм отримують не менше. А коли вони в шоломах, то й тлумляться головами як божевільні, а дурня від забиття жодний шолом не врятує. Але все це для неї не аргумент. Їй від цього ні холодно, ні жарко. Тому просто береш і йдеш. А що робити?