Я повернувся у під’їзд і подзвонив у двері Мінде.
— Слухай, можеш позичити плеєр зі спокійною музичкою?
— Та добре, але батарейки можуть довго не витримати.
На вулиці я включив плеєр, а там ніби спокійний музончик, але із якимось незрозумілим виттям, що нагадувало рюмсання моєї матері. Дивлюсь на касету — Enigma. Одну річ я бачив по MTV, і кліп непоганий був. Але таке виття мені не до душі. Іду, прокручую касету, один, другий кавалок зовсім нічого. Накручую кола по скверу, обсадженому березами, і міркую, як усе буде. Болить одне коліно, після змагань трошки кульгаю, але таким і має бути справжній чемпіон, тому це все справи не псує, тільки покращує.
Наближаюсь повільно до її дому, немов до залікового поля. Все це дуже схоже на гру — при русі в потрібному напрямку з’являлась якась тяга і передбачуваний тріумф. Ну, гаразд, бажаний. Думки теж стрибали — ось-ось все буде. Тільки ще одне коло обжену, і ще одне — і все. Головне, щоб м’язи не звело і дихалки вистачило. Тільки щоб заєць з кущів не вистрибнув і в ноги не вдарився… Цікаво, вона мене покликала просто так побазарити чи я їй сподобався? Але навіщо казала про те, що батьків немає, коли просто хотіла затишно побазарити? І чому так люб’язно зі мною говорила? Однак вона зі всіма поводилася просто і весело. Але це краще, ніж весь час мовчати, як деякі. Важко зрозуміти, що в тих дівок у голові. Ще візьме і скаже — тепер навчи мене танцювати.
Дзвоню у двері, вона відчиняє, усміхається. Я входжу весь напружений, як у дантиста. Краще сказати — у приватного дантиста, позаяк її хата, хоча й у багатоповерхівці, але все там, очевидно, не з базару, і куплялось не за талони двадцять років тому. Я взагалі не бачив такої меблі, навіть не знав, що можна хату обставити без «Зунди» і «Фреди»[12], важко уявити, що стіни можуть бути не оббиті дерев’яною вагонкою, і що в коридорі не висітимуть оленячі роги. А тут стіни без вагонки і без обоїв, а пофарбовані в однотонний колір. Чиста кімната мала шикарний вигляд. Одна справа, коли кімната пуста тому, що немає грошей, інша — коли немає зайвих речей, бо можеш собі дозволити не перевантажувати хату. Стоїть музичний центр з дисками, стіни чисті, не обвішані плакатами, тільки величезний кінь, пульверизатором нанесений на півстіни. Усе налаштовує на спокій, впевненість, але мені страшно сісти у фотель, ще забрудню. Моніка всаджує мене і йде до кухні. Вона спекла яблучний пиріг, а я вкотре лоханувся — не було навіть думки щось прихопити з собою. Хоча й часу не було подумати про це, коли почались такі розборки з матір’ю.
Вона повертається з пирогом і морозивом. Я пирогів з морозивом ще не куштував. Смак непоганий, але все блякне перед самою Монікою. Вона кладе морозиво і сідає так, що торкається своїм плечем мого. Я не можу думати більше ні про що, крім її плеча. Так здається, що довкола нічого більше й не існує, окрім того її плеча.
А вона без жодного напруження каже:
— То як ваші змагання? Важко було?
— Та ні, нічого там важкого, — говорю і по-дурному вишкіряюсь.
Таке відчуття, що повні штани щастя, бо ми перемогли. Насправді дуже тішить, що це наше перше побачення, а я щойно повернувся з медаллю. Комусь може здаватися, що мені ті медалі вішають через день. А коли ми в Едити вдома товклися на тій складеній газеті, то не було видно, що її цікавило, що ж там про мене пишуть. Щоб не показати зайвого інтересу, я переходжу на іншу тему.
— Тобі коні подобаються? — запитую, розглядаючи її футболку з конем.
— Скакуни.
— Гаразд, скакуни.
— Велика різниця між конями і скакунами, — вона починає мені читати лекцію. — Коні — робочі тварини, а скакуни гарні, виплекані, беруть участь на виставках. Для мене вони — символ свободи.
— Як і чайки?
— Чому чайки?
— Тобі ж подобається «Чайка Джонатан Лівінгстон» Баха.
— A, ну так.
— Тому такі чайки теж можуть бути символами свободи, чи не так? А ще краще кінь, ну, скакун з крилами на спині, такий Пегас…
Нареготалися обоє. «Зовсім нічого та Моніка, — подумав я, — трошки сентиментальна, але пожартувати з нею можна». Я пояснив їй свою теорію щодо регбістів, яких порівнював з чайками, бо регбісти у Литві також вільні, оскільки ніхто не змушує їх грати — ні гроші, ні слава, ні кар’єра, — а вони все одно грають, лише тому, що самі того хочуть… Цю теорію вона сприйняла скептично, але той факт, що книжку я читав, їй сподобався. Каже: «Ну ти дивись, виявляється, що й регбісти книжки читають». А то ні! Усі вважають, що регбісти — мудаки, проте ніхто не кумекає, скільки там потрібно приймати стратегічних рішень. Тут вам не американський футбол, де надінеш шолом на голову і намагаєшся проломити стіну. Ми ще побалакали про книги. Ерліцкас їй не дуже подобається, навіть і не читала, але каже, що нещодавно прочитала «Відьму і дощ»[13], то ця — страшенно класна — вільний політ думки, сказала все про ксьондзів і про костел. Мені цю книжку позичити не могла, бо сама щойно позичила. Цікаво, думаю, що в неї за нав’язлива думка стосовно свободи: хочу бути як чайка, як скакун, як відьма — вільною. Я коли хочу щось зробити — то беру й роблю, і зовсім не потрібні мені ті чайки. З концерту «Помпи» я пішов, на тренування теж ходжу. Я не мащу собі голову різною там свободою. Хочеться побалдіти під музику BIX — балдію. Це — свобода? Не знаю, можливо.
12
«Зунда», «Фреда» — спальні гарнітури литовських меблевих фабрик, які були популярні у 1980-х роках.