Я подивився її касети. Касет було немало, але щоб мені щось сподобалось, я б не сказав. Ну, можливо, «Фойє». Вона слухає Бітлів і вчить англійську. У них у школі посилена англійська. Вона схопила гітару і запитує, який кавалок мені зіграти — литовського чи англійського? Англійської я не знаю, тому кажу — литовського. І вона затягнула вірш Саломеї Неріс[14] про скакуна, весну і коли прискачеш, то більше не знайдеш. Ну, ви в курсі.
Для неї гітара, мабуть, теж була символом свободи. Але навіщо та гітара, коли в кімнаті такий музичний центр стоїть, мов з льоду виточений. Усе, що лунало з того центру, звучало краще, ніж музика з будь-чого іншого. А ще й компакт-диски! Від спогаду про мою «Весну М-310 С» аж пересмикувало, як і від згадки про те пійло «Малунінінкай» в Едити. Вона поставила Deep Forest і запитує, чи я це чув? Кажу, що ні, але щось схоже слухав дорогою сюди. Показав їй Enigma, і вона попросила переписати. Каже, якщо хочу, можу позичити в неї Deep Forest. Мабуть, подумала, якщо я слухаю Enigma, то мені такий музон мусить сподобатися. Гаразд, думаю, якщо не сподобається, хоч буде привід ще раз зустрітися з нею.
— Треба спробувати щось зіграти з Enigma, — каже.
— На гітарі?
— Ні, на флейті. Я в музшколі вчусь грати на флейті.
— Не на гітарі?
— Ні, гітара мого брата, але іноді я на ній бренькаю.
— А чому флейта?
— Не знаю, мабуть, тому, що батьки так хотіли. Кажуть, це корисно для легенів.
— А що з твоїми легенями?
— Та нічого. Під час гри на флейті багато дихаєш. Можна бігати, але це трошки нудно, краще дути у флейту.
— Подобається? Дути?
— Спочатку здавалось дивно. Проте на флейті можна відтворити звуки природи. Звучить навіть дуже природно. І мені це подобається, особливо подобаються звуки вітру та води, коли чую під час їзди на коні.
— Ось на цьому? — показую на фотку, де вона на коні.
Її волосся схоже на конячу гриву. І справді, на тій знимці вона виглядала наче дитя природи, мов якась індіанка. Якби підв’язати ще дерев’яну дудку та ремінь, і уперед через поле. А в її очах виблискує та її свобода.
— А ти не просто любиш коней, тобто скакунів, але і їздиш на них? — кажу.
— Час від часу їжджу на станції юних натуралістів, але нема часу через навчання. А ще й музикалка.
І вона знову почала розпливатися в розповідях про коней, які вони сильні, мудрі, добрі, витривалі, вірні, витончені. Такий набір характеристик в одному створінні більше не знайдеш. Я раптом подумав, що й сам хотів би бути таким. Імовірно, що я навіть трошки таким і є. Можливо, таким і має бути справжній регбіст. Та блін, думаю, що тут коїться: я книжку про чайку почитав — мені регбі перед очима, говоримо про коней — мені знов регбі мариться. І що це зі мною? Мабуть, скоро коли буду їсти канапку на сніданок, буде маритися регбі, буду зуби чистити — знов, як регбі…
— Хотів би подивитися, як ти на коні їздиш, — кажу, а в моїй голові такий бардак, що відразу переводжу тему на школу.
Запитую, чому вона вчиться в центрі, туди треба добиратися щоранку, а вона пояснює, що все гаразд, їй так подобається, там у них мотивована компанія, всі думають про майбутнє і куди підуть вчитися. Вона теж хоче вступати до університету, але ще не знає, куди саме. Ну ось, я теж вчусь, профучилище — це фігня, я закінчуватиму дванадцять класів. У всьому світі найкраще живуть люди, які мають освіту і закінчили університети. Такі не пропадуть. І в нас скоро теж так буде.
Я вчився у звичайній середній школі. Середня школа нам підходила — всі там такі посередні. Школа нічим не виділялась і нічим не славилась. Іноді газети писали, що в нас проводять мавпячі дискотеки. Добре вчитися в такій школі було соромно. Там вчитися треба було нормально. Двієчники авторитетами не були, але ті, що вчилися на десятки, — тим паче. В нашій школі навіть справжніх хуліганів не було, а яких-небудь заучок, то й узагалі мови нема. Проте добре грати в регбі ніхто не заважав. А чому-небудь заважали? Наприклад, знайти собі дівчину?