Не встиг я уточнити в Мінде, про що Брюс Лі вірші писав, як бачу — із‑за рогу будинку іде той каратист. Суне просто на нас. Чогось моя дупа передчуває щось недобре. Ми з ним не спілкуємося і справ не маємо. І мало схоже на те, що в нього раптово виникло бажання познайомитися. Акурат — він не просто крокував в наш бік, а прямо до нас. Підходить і простягає мені руку. Ну, думаю, він має щось сказати. Простягаю йому руку і підвожусь з лавки. Він бере мою руку і як лупане мене своїм лобом просто в ніс. Я плюхнувся назад на лавку і сиджу. Мабуть, він висказав все, що хотів, мені все доперло з першого разу, другий повторювати не потрібно, може, час уже й додому. Я підскочив, мов заєць, і пустився тікати щодуху. Не знаю, чи за мною гналися, але я тікав від нього і від тої ганьби, для як я ще не придумав назви. Платівку заїло на кількох думках: півень, дебіл, підар, довбень, півень, дебіл, підар, довбень, я позбираю шайку, відтовчемо його, мов останнього волоцюгу, накóпаємо йому зад.
А що можна ще придумати, коли ти увесь час був найкрутішим. Чому, не знаю, але всі вважали мене найкрутішим. Колись я брав участь у міському конкурсі богатирів і зайняв друге місце. Крутий не тому, що граю регбі, а тому, що всі знають — там я теж крутий. Навіть у газеті написали, що я — безстрашний боєць. Серйозно, я вивчив це речення напам’ять: «…фізично міцний безстрашний боєць, найкращий гравець минулого сезону з команди юніорів Литви». Якось хтось мені навіть бабки запропонував, щоб я віддубасив одного здорованя: давай, віддубась того Гарбуза з чотирнадцятої школи, ми тобі заплатимо. Запропонували десять баксів, а я ставку підняв до п’ятнадцяти. Недаремно в нього кличка така була, а останнім часом він ще й сильно качався. Наближається завершення школи, тоді треба буде виходити в люди. Байдуже, що я жодного разу такими справами не займався, а він на пару років старший. Якщо вже до мене звернулися, значить поважають. Відчув я себе не гіршим за Рембо, бо ніхто в якогось там духа про таку послугу просити не буде. Втім, згодом замислився, чому вони самі не можуть дати раду з тим Гарбузом, якщо він такий сцикун і слабак. Він тут місцевий, якби був з центру чи району Прудяляй, куди можна піти, зробити справу і повернутися. А тут треба буде щодня розминатися з ним, і це все нічого доброго не обіцяє. Тому я дав відхідного. Подумав, коли братися за такі справи, треба почати з більш зрозумілого варіанта. Однак тішило розуміння, що я схожий на такого, котрий за бабки міг віддубасити кого хоч. Тішило, коли це розумів, і тішило, що я вирішив почекати кращих пропозицій.
А тут тобі трась прямо в ніс — і біжиш весь у крові, дороги не розбираючи. Тікаючи, заплутався у чиїхось розвішаних простирадлах, зірвав їх і біг далі, біг розмахуючи ними, мов той Карлсон, що вдавав привида. То ж треба — дістати просто в ніс посеред білого дня і у власному дворі! Краще туди більше не повертатися! Нісся подалі, щоб не наздогнав мене ні він, ні вся ця історія, ні ганьба. Біг, поки мене не зупинили гілки, що дряпали мій писок. Отямився посеред кущів у якомусь сквері. Гаразд, у кущах не потрібно нікуди втікати. Падаю ниць, а голова просто гуде.
Я біг від ганьби, а також від люті, бо посеред дня на рівному місці дістав по голові, та ще й ні за що. Комусь здалося, що я лізу до Мігле. Вона — дівка того каратиста. А він прийшов, тріснув мене, і я погнав весь у кровищі. Усім усе зрозуміло, тільки не мені. Мені не зрозуміло, чи та Мігле взагалі чиясь дівчина, вона швендяла зі всіма по черзі. Може, й нічого така тьолка, але затаскана. Це по-перше. А по-друге, я до неї й не думав лізти. Коли в школі говориш з очкаричкою і просиш у неї списати домашку, поводишся інакше, ніж коли балакаєш з тьолкою з симпатичною мордяшкою, яку всі тискають. Про неї так казали, і вона сама дає зрозуміти, що бере участь у таких справах. Тому це майже справа честі — під час розмови з нею засунути хоча б долоню їй за трєніки, або провести рукою по дупці. Не будеш же стояти, наче проковтнув кілка, і балакати з нею. Та з нею й говорити нема про що без цього поплескування. Корочє, з різними людьми говориш по-різному, та й все. Я, може, й говорив з нею пару разів, але не чіпав. Якщо мешкаємо в тому самому дворі, то як не поговориш? Особливо коли всі трошки піддаті. Неввічливо не спілкуватися. Інші ще сказали, що я гнав на її каратиста, бо він, старий хрін, бути каратистом — повне безглуздя: надивилися Брюса Лі й махають ногами, та й усе. Але сам я не пам’ятаю такого. Цього пацана я знав давно, всі про нього говорили, що він каратист, і з повагою його обминали. Ймовірно, що колись він обробив якогось спритного хлопа. У нас це ніби отримати пояс чемпіона з боксу, і, доки не надають тобі по голові, всі на тобі бачать той пояс.