Роздумуючи, згадав, що я так і сиджу в кущах. «Лізь у кущі», — кричали ми всякій нендзі, а тепер я сам там сиджу. Цікаво, а де Мінде? Випарувався, мов вода, я навіть не встиг зауважити, куди він подався, хоча ніхто до нього не ліз, здається, в його бік і не глянули. Скоро він ті медитації від Брюса Лі засвоїв. Можливо, таки краще змитися і випаруватися, ніж потім у кущах відсиджуватися. Хоча тут в мене вибору не було. Пригадав я Мінде і його мульку з нашої поїздки в Ригу про кров на простирадлах після першого разу. Ну, ось вам. Вперше дістав в ніс і вперше закровив простирадла.
Уже сутеніє, мабуть? Банда на майданчику вже не кóпає м’яча, всі розійшлися, треба мені теж іти додому. Нещодавно у школі задали оповідання прочитати, типу того, що на селі відчувають, коли вночі будуть приморозки, а в місті нічого не відчуєш. Я нічого не зрозумів. Все тут у місті можна відчути. Я, наприклад, чудово відчуваю, що цього вечора буде повний пипець. Стопудово. Але для вчительки так не напишеш — негарно буде. Та й нікого не цікавить, що ти там думаєш, відчуваєш, що ти зробив і як там було насправді — отримав одиницю чи в ніс, чи зад накóпали, і сиди собі в кущах. Тому все отримав і сидиш вдома весь такий багатий, втупившись у стіну, і ні про що не хочеш більше думати. Однак відчуваєш, що цієї ночі і наступних пару тижнів буде повно гівна. Хотілось би все відмотати назад, немов у тому кліпі Enigma, сказати, що, типу, нічого не було. Але знаєш, що більше не буде так, як досі.
18
Учора я повернувся додому навшпиньках, сам навіть не почув, як двері відчинив ключем і як увійшов. Однак зранку мати прочитала мораль — де вештався, мов волоцюга, чи хати в тебе немає, уже другий вечір невідомо коли приходиш, ну, і так далі.
— А що з твоїм обличчям?
— А що?
— Де так подряпався?
Я не міг сказати правду, бо почнеться дізнання, що було і як, тоді вона піде до інших батьків, а ще може звернутися у поліцію, а тоді гаплик, носом не відкупитися — прийдеться ребрами пожертвувати. Але відповіді я заздалегідь не підготував.
— Та де можна подряпатися? У кущах — а де ще?
— У яких кущах? Що ти там робив?
— Шукав… Шукав гаманця.
— Якого гаманця?
— Свого.
— І як той гаманець там опинився?
— Та один козел в мене відібрав і жбурнув туди.
— Хто такий?
— Не знаю, сам його вперше бачив. Якась шайка була.
— А гроші забрав?
— Які там гроші, гаманець був пустий. Але все одно — посвідчення, талончики. Треба було знайти. Тому й повернувся пізно.
— Зачекай, а чого ніс запухлий?
Уже хотів сказати, що на тренуванні. Але тоді був би капець. Вона піде до тренера виясняти, тоді вилізе правда, що я граю з липовою згодою батьків, а тоді вже хана всьому.
— Та це на фізкультурі. Грали баскетбол, один кретин м’ячем влучив.
— Хто такий?
— Ну, мааа…
Очевидно, що я проколовся. Якщо мова про знайомих, мати може почати з’ясовувати.
— Ну. Він ненавмисно влучив, я навіть добре не побачив, хто такий. Що вже тепер…
— А те, що мені не подобається, коли ти повертаєшся додому бозна-коли з побитим носом і подряпаним обличчям.
— Ну, гаразд. Я розумію, та іноді трапляється таке. Але нічого такого не сталося, загоїться і все.
— Гаразд. Дивись, щоб я знала, де ти є і що робиш.
— Та добре, добре.
Тепер потрібно негайно відремонтувати зуб, поки він остаточно не зіпсував справ з матір’ю, а можливо, що й з Монікою. Колишні методи здобуття грошей, коли кілька років тому я брав з гаманця батьків трошки дрібних, зовсім небагато, щоб вони не зауважили, тут не проканають. Гроші потрібні вже, і зовсім не дрібні. З копійками до дантиста не прийдеш.
Я оббігав усі комерційні крамниці, де ще торгували моїми кульчиками, однак дарма витратив пару годин. Тоді я попрямував до поліклініки. Зовсім дах поїхав — з цього й треба було почати. Але там запис до дантиста аж місяць наперед. Мені тут взагалі дуже пощастило, бо хтось щойно відкликав свій візит. Щиро вдячний за таку оперативність. Можу уявити, як я з’явлюсь до Моніки через місяць: «Де пропадав?» — «Та я уроки робив…»
Утім, я теж лох: можливо, у першу чергу треба було до Мінде зайти? Я так і не запитав, куди він так раптово змився, після того, як від удару того каратиста я шльопнувся на лавку. Я одразу про справу: слухай, маєш позичити п’ятдесятку? Не знаю, може, стільки й не потрібно, але страшенно до дантиста треба піти. Потім я ще мав викласти, чому не можу попросити грошей у батьків, вислухати його новий бізнес-план, у якому і для мене є місце. Не те що місце для мене, але я би мав трошки допомогти, якщо хочу тої п’ятдесятки. Я сильно не заглиблювався, оскільки він теж не вникав у мої пояснення щодо втоми у бізнесі і того, що тепер для мене важливі лише регбі й дівчина. Я тобі ще не казав, що маю дівчину. Здається, що на неї багато бабок не потрібно, вона любить коней, а танцювати не вміє, тому не треба її водити по різних дискотеках. Однак Мінде це не надто хвилювало, тому п’ятдесятки він мені не давав, поки я не пообіцяв допомогти йому виварювати джинси у якомусь гаражі, вантажити чортзна-які светри у бусики, а ще хтозна-де постояти на шухері. Кажуть, що рекет тепер завалює просто в хату, де джинси виварюють, тому треба, щоб господарі встигли схопити мисливські пушки і тих півнів відігнати геть. Лізуть вони повсюди, як таргани.