Ми зустрічаємось у центрі й нарізаємо круги по бульвару. Бо на Південному… та що там може бути доброго на тому Південному — кабаки нудотні, а вся романтика — гул швейних машинок з вікон багатоповерхівок. Зі всіх сторін чути двоконтурну в’язальну машину «Нєву». Колись у телепрограмі «Тангоманія» Самас кинув жарт: «Литовцями ми є у нашому в’язанні». Точніше й не скажеш. Хіба ще можна додати, що нестямно любимо свою батьківщину, бо тут усі в’яжуть, і все гуде, немов у вулику. Шум і гам страшенний, але нічого — всі розуміють і ніхто ніколи на це не скаржиться. У нас на Південному весь час звучить така симфонія в’язальних машин — швух-швух, швух-швух.
Коли ми з Монікою проходили попри кав’ярню «Арка», я завжди загадував те саме бажання, ще брав Моніку за руку і стискав її долоню. Мені здавалось, що все більше і більше її рука прилипала до моєї, що я знаю напам’ять всі випуклості і вигини її долоні, форму кожного пальця. А часом відчував цю долоню, коли залишався сам.
Донині піший бульвар для мене був просто трасою від базару до центру міста, якою поки пройдеш, можеш обдивитися всі новинки на ярмарках або в магазинах, потім сісти в автобус — і додому. Моніка змусила мене трошки оглянутися навколо. Вона розповіла, що Шяуляйський бульвар був одним з найстаріших бульварів у Європі. Наприклад, алея Лайсвес у Каунасі та Арбат у Москві з’явились пізніше. Кажуть, що він третій по віку в Європі, однак що за два інших, старіших за наш, — невідомо. Та добре, людина не може знати все. Я лише тепер підняв голову і побачив, скільки тут старих будинків. І всі ті поросятка, пелікани, зміюки та гномики, що стояли на бульварі, — зовсім нічого такі. Я бачив їх і раніше, але ніколи не придивлявся. А ще чорні коти на аптеці «Валеріана» — скільки разів проходив попри них і ніколи не зауважував… Мені це все було по барабану, навіть не думав, що це може бути гарно. Я вдивлявся лише у вітрини і те, що за ними.
Моніка була іншою, ніж усі. Зовсім інакша, ніж Мяйле чи та куниця Мігле. Саме тому мені здавалось, що я мушу розмовляти і поводитися з нею по-іншому. Навіть не тому, що мушу, а тому, що я так хочу. Я відчув, що вона любить, коли часом ми розмовляємо про книги. Мабуть, вона не могла повірити, що регбіст читає книжки. І, щоб здивувати самого себе, я нахиляюсь і шепочу їй у вухо:
— Я гуляю алеєю по набережній…
— Може, Каштановою алеєю? — перепитує вона.
— Тече велика ріка. Я гуляю алеєю по набережній.
У недільний полудень вся молодь зібралась біля води.
— Що це?
— Вода відлунює їхню розмову і сміх.
Та я зовсім самотній. Я хотів би бути разом з ними біля води,
Та ніхто не знає мене в цьому краю.
Я дивлюсь на верби на березі ріки, їхнє гілля звисає у воду.
Мені сумно, бо річка так схожа на наше життя:
Там багато води, що вічно тече.
Я намагаюсь думати, та думи мої нестримно течуть.
Хвилі ріки невеличкі, і віє ніжний вітер.
Якби вони не спливали, я б так не сумував.
Як добре бавитися та кохати…
Юність — це час, коли не зауважують, як річка тече.
— Це перший вірш, який я вивчив напам’ять, — кажу.
Я не закінчив читати вірш, оскільки там ще написано про дівчат — вони такі наївні, але насправді там — дурепи. Я не бажав ув’язуватися у зайву дискусію. Я запитав вчительку, що можна ще почитати, вона порадила: «Почитай Мачерніса[16]». Я почав і якось зачепився. Хоча у школі більше ніж від поезії, мене тіпає, мабуть, тільки від хімії. Що я можу сказати, коли дивлюсь на вірш? Чимало. Можна сказати, скільки там рядків і стовпчиків, чи він римований, а більше — що там зрозумієш. Комусь сумно, бо він любить батьківщину. Та й усе.
Але з Мачернісом сталося інакше. Читаю, читаю і так здається, що не текст я читаю, а знаходжусь на селі у своєї баби. Бачу її оселю, фіраночки, сонце падає на них так само, як у моєму селі, і баба моя така сама, і річка, поля, і все довкола. Усе відповідає реальності, а село — ще гарніше, ніж під час мого перебування там. Просто диво якесь. Річка Дубіса. Ясно, що на її березі немає ніякої алеї, і набережною погуляти не дуже вдасться, але я гуляв. Я гуляв подумки. Було так сумно, що від тої туги аж мурашки по спині. Особливо коли я слухав у Музичній читальні платівки, де актор Масальскіс читав ті вірші. На вулиці — спека, як улітку, а я слухав голос Масальскіса і від нього під час літніх образів я відчував тепло, під час осінніх — холод, здавалось, що в мене ноги вологі. Та кому це розповіси? Типу, слухав голос Масальскіса, а той на мене пускав різні повітряні хвилі. Комусь таке розповіси, буде схоже на сеанс Кашпіровського. Я вийшов з бібліотеки, мов мішком прибитий. Так і не збагнув, як таке може бути. Щось сталося, а розповісти про це нічого не можеш. Не почнеш же відповідати, коли вчителька запитує: «Тут все, як в мене на селі». Тому я нічого не казав, а коли задають вивчити напам’ять вірші, я вчу декілька, за власним бажанням.
16
Вітаутас Мачерніс (лит.