Та добре, уже досить цього дослідження. Усе це — фігня. Коли б ти повернувся і отримав афігєнний спадок, тоді можна розводити соплі, крутити навкруги пальця і філософствувати про це. Моніка вважає, що гроші — не головне. Та звичайно, коли їх не бракує, тоді ясно — це неважливо. Тільки чому вона планує вступати в університет на юридичний? Так любить правду? Кому б не сподобалося, коли за всі правові роз’яснення потрібно платити. Однак я змовчав. Нема чого весь час тут, мов тому Тадасу Блінді чи Робін Гуду, своєю правдою махати. Я про це все мовчав і говорив, що з тим коханням Мишкіна можна голову собі скрутити, а я не хочу її скрутити, бо мені й так добре.
— Чому тобі добре? — запитує Моніка.
— Бо я кохаю просто так, а не із жалості.
— Невже? А кого ти кохаєш?
— Мабуть, Достоєвського… Та ясно, що тебе.
Я більше не мав що додати. Та й не треба було. Я так вважав. А Моніка зовсім прифігіла від тої історії. Ще більше, ніж від італійської піци.
— А ти здібний, — сказала вона.
Здібний? У якому розумінні? Однак вона багато не пояснює.
— Здібний, якщо здатний так глибоко зануритися в книжку, що не можеш від неї відірватися. Достоєвський тебе переносить до XIX століття, а Мачерніс — на село до баби.
— Там теж те саме XIX століття, тільки живуть самі мужики.
— Мабуть, ти у минулому житті жив у XIX столітті.
— Можливо, — кажу, не бажаючи знову влазити у тупикові роздуми та філософствування. — А щодо читання, то тут нічого не потрібно вміти. Читаєш. А воно тебе підхоплює і відносить.
Проте Моніка сама до себе усміхається і нічого не каже, десь так: не все тут так просто. Мені кортіло дізнатися, про що вона міркує, усміхаючись і обійнявши мене, та зовсім не хотілося від неї відриватися. Хоча дивно, що такі історії їй більш до вподоби ніж, скажімо, перемога у конкурсі на найкращого учня. А я мусив взяти участь — я ж про це своїй матері наплів. Однак все робив на розслабоні. У тому, що я переможу в нашій школі, питань не було, але в місті перемогти важче. Утім, я вмію танцювати, заримую їм різні байки, частушок наламаю. Чи щось більше треба? Ось я і взяв друге місце. Однак Моніці від цього ні холодно, ні жарко. Для неї книги, що я прочитав, цікавіші.
Ми з нею гуляли, рухалися, не могли ніяк заспокоїтися, ніби хтось гнав нас. Ходили алеями, парками, набережною. Пішли подивитися на «Золотого хлопчика», та особливо нема на що дивитися, тоді ідемо до озера Талша, змучились, треба відпочити. Спочатку той відпочинок відбувався гладко. Вона навіть не ламалась, як ті наші однокласниці за шафою. Я б сказав більше — її рухи були не від себе, а до себе. Проте не хотілось тиснути на неї. Якщо почнеш тиснути, всі починають кудахкати, мов курки: тобі лише цього треба, тобі лише цього…
Вона для мене не була куркою. Коли я казав, що кохаю, це не був жарт. Думаю, що цього буде замало — один раз сказати. Це найбільше й дістає. Дівка гарна, ти її кохаєш. Але цього не вистачає. Не можеш же сказати: «Чуєш, ти гарна», — та ще додати: «Чи хтось тобі вже казав про це?». Не будеш просто казати «Я тебе кохаю». Треба ще язиком помолоти, треба її переконати іншими словами, хоча ті слова будуть мати найменше значення з усіх можливих. Це майже те саме, як сказати вчительці про вірші Мачерніса: «Тут усе, як у моєму селі». І байдуже, що ти так вважаєш, і нічого більше не можеш висловити, оскільки коли щось тобі подобається по-справжньому, то зазвичай майже втрачаєш мову. А всі очікують, коли ти щось скажеш. Нібито, якщо не маєш що сказати, значить — брешеш. Навіть у книжці «Ім’ям кохання» було написано: «Молодий мужчина має знати, що для сексуального збудження його супутниці життя пестощів, любовних прелюдій та любові, проявленої словами, потрібно набагато більше, ніж йому». Та що ще їй сказати? І та книжка не дає жодних прикладів чи ідей. Сам я нічого мудрого не придумав, тому почав шукати, де б почитати. Окрім різних практичних порад, як заламати діваху, знайшов таку — «Пісню Пісень» — найліпше, що може бути сказано про кохання. Хто б міг подумати, що цю книгу знайду вдома у темно-коричневому збірнику всесвітньої літератури, якого ніхто ніколи не гортає. Це — Старий Заповіт. Що я можу сказати про ту «Пісню Пісень». Все так нічого, але дуже нестандартно і важко у житті застосувати. «Твої очі немов голубині…» І до чого тут голуби — брудні птахи з оченятами, як макові зернята? У щурів очі й те більші. Якби порівнювали із зірками чи перлами, я б міг ще зрозуміти, а зараз все, мов та лірика, яку ми у школі декламуємо: «Твої очі, як фари трактора, зуби — як оргáн у селі…» Про зуби там теж пишуть, що вони немов та отара овець обстрижених. А ви коли-небудь нюхали їхню вовну? Я б сказав, що вона смердить. Тому це те саме, що сказати дівасі: ти файна, тобі з рота тхне… І хто взагалі каже компліменти зубам? Хіба дилери зубної пасти. Там ще є про вуста, що немов якась там нитка, щоки, мов частина гранатного яблука, а шия, немов та Давидова башта. Це все не підходить. Навіть її груди як сарни. Краще б сказали — як гори, а мої руки, мов ягнята, що скубають гірську траву. Корочє, тут треба самому виплутуватися, тому і кумекаю: маю дівчину, але інструкції до неї ніхто не додав. Вона гарненька, шалено гарна, та як це сказати?