Выбрать главу

Якось після прогулянки верхи на станції юних натуралістів вона підійшла до мене, і від неї повіяв дивний запах. Запах коней і осені мені нагадав село. Я сказав, що її волосся пахне. Як? «Свіжістю», — кажу. І додав, що можу дивитися — не надивитися на неї, коли вона їздить верхи. «А про що думаєш?» — запитує.

«Не знаю, мабуть, ні про що, гарно та й усе». Цього разу ми знову попрямували до озера, і я, вдивляючись у воду, майже ненавмисно відвалив ще один комплімент: твої очі набагато глибші за це озеро. Я відчув як вона пом’якшала, а коли ми цілувалися, зовсім розпливлась. Мої долоні ознайомились не лише з частинами тіла, які оспівує «Пісня Пісень», але й з тими, про які мій язик співати не осмілився б. І нарешті мені стало ясно, де той клітор, і як тут все спрацьовує. Може, не зовсім до кінця, бо так щоб бачити, я його не бачив, але у світі є багато речей, яких ніколи не бачив, але вони є, і все працює. Наприклад — радіохвилі, вірус грипу чи бактерії, або твоє серце. Воно є, ти його відчуваєш, але не бачив і не побачиш. Моніка теж каже, що справжнє лише те, чого не видно. Вираз «стало ясно» тут не зовсім точний, оскільки не було так, що я сидів, і мені прийшло в голову. Тут пізнання через дію. Правду кажучи, вона сама схопила мою руку, що блукала десь там довкола і спрямували у правильному напрямку… Звичайно, не казала — познайомтеся, тут клітор, вона вже нічого не говорила, а скоро і зовсім розмовляти не могла. Але все гаразд, я не розгубився, бачив таке по тєліку, що так і має бути. Та все одно, скільки тєлік не дивись, коли таке стається у житті, це просто — бомба.

Втім, чому вона більше не кличе мене до себе? Цікаво, чому, а?

20

— І чому вона більше не кличе мене до себе? — запитую я в Мінде після того, як розповів йому що до чого.

— Мабуть, її батьки не хочуть допускати до неї пацанів в цілому, або їм не підходять конкретно такі, як ти. Інших варіантів нема.

Бізнес в Мінде призупинився. Він обмірковував можливість перейти до оборудок з контрабандними цигарками, бо від кислоти, якою випарюють джинси, нічого доброго. Однак з цигарками не так усе просто — всі хочуть отримати свою долю, поки кожному мусору щось відстібнеш, сам опинишся в мінусі. Мінде знову хоче бути каратистом. Одночасно Брюсом Лі й Ван Дамом. Я маю підозру — той удар у мій ніс справив на нього сильне враження.

Приходжу я до кінотеатру «Саулес», чекаю там після уроків на Моніку, маю намір прямо в неї про це спитати, а не в Мінде. Чому вона мене не кличе більше до себе? Чого вона ухиляється або хоче щось приховати? Я ж хочу показати її всім, хочу з нею піти на танці до нашої школи, а вона гуляє зі мною лише в парку і додому більше не кличе. Хіба коли немає батьків і брата. Буцімто на танцях їй не подобається музика, і вона не любить танцювати. Можна подумати, що там збираються лише ті, кому подобається танцювати…

— Ну, то розповідай, де стільки часу пропадав? — запитує вона мене.

Я замість того, щоб викручуватися, весь час дивлюся на її кулон, і безперервно до голови лізуть різні думки про той дивний кулон. Нічого не розумію. Знаю, що схожі речі носять різні альтернативні неформали — літера А в колі, а тут якась зірка. У принципі, мені байдуже, але чомусь я не можу зосередитися і почати викручуватися з ситуації.

— Де пропадав? Я ж казав: багато вчився, читав, тренувань теж було багато. Прочитав «Відьму і дощ».

— І як?

— Ну, нічого. Хоча сексу могло бути й більше, — намагаюся жартувати.