— Ти зі свого досвіду говориш? У реальному житті набагато більше сексу, закривавлених простирадл…
— Що це за натяки?
— А може, це й не натяки, коли ти так захвилювався?
— Тобі Едита вже чогось нащебетала?
— Ти мені тут допит не влаштовуй, ти сам скажи, що і як було в тебе з тою Міглею?
Ну, ні. До мене скаче каратист-недоробок, б’є мене в пику ні за що, а я ще й маю виправдовуватися. Виправдовуватися перед тобою, перед батьками. А щоб ви повірили, маю вигадувати різні історії, тому що тут нічого не було, але ніхто ж не повірить у те, що нічого не було, бо за нічого просто так пику не товчуть, зубів за ніщо не вибивають. Той каратист не мусить перед кимось оправдовуватися, та й Мігле — теж ні, тільки я мушу. Мушу пояснювати, ремонтувати негайно зуб і у власному дворі вислуховувати насмішки малолітків. Різних історій вигадувати я не вмію, та й що тут вигадаєш, коли всі бачили, що він мене тріснув із‑за тої Мігле, всі це знають, то навіщо ще розпитувати, нащо? Що я мав би відповісти? Ну, авжеж, я намагався лізти до дівки каратиста, дістав по голові, тому лежав тут пару днів і читав роман. Або мушу тут пускати мильні бульки, що нічого не було, а тоді ти будеш мене догризати, бо будеш бачити, що це все — мильна піна. Корочє, ти собі думай, як хочеш. Можеш вважати, що я, маючи таку дівчину, через яку мені заздрять всі знайомі пацани, хоча й не всі це хочуть визнавати, у власному дворі тискаю якусь затаскану куницю. Ти мені відповідай — що я маю казати, коли тобі Едита вже запудрила мізки. Усі у нашому дворі гадають так, як їм цікавіше. І ти ніколи не дізнаєшся, як там насправді було, просто вибирай, кому з нас повірити.
Я справді не вмію вигадувати історій, але на базарі навчився плести будь-що, головне — натхненно, щоб повірили. Тут, звичайно, я не зовсім будь-що говорив, проте було помітно, шо мій монолог справив враження, тому я далі продовжував, уявляючи собі грандіозну сцену кохання, оскільки ми стояли біля кінотеатру «Саулес», а в нас за спинами висів намальований плакат «Фореста Гампа», а коли говориш безперестанку, імовірно подумають, що говориш правду.
— Може, ти хочеш, як наша вчителька литовської, перевірити, які книжки я читав в ті дні? Так ось — «Відьму і дощ», «Ідіота» і «Поезію Стародавнього Сходу».
— Поезію Стародавнього Сходу? Чи бойові мистецтва Стародавнього Сходу?
— Але ти мені все одно не віриш. Тепер весь час будеш докоряти з тим каратистом? Це те ж саме, якби на вулиці на тебе напали, пограбували, а потім ти маєш оправдовуватися, чому тебе пограбували.
— Та гаразд, уже завершуємо. З яких це пір ти читаєш поезію?
— З яких? Віднедавна, але не в тому суть. Суть у тому, що Брюс Лі не тільки читав поезію, але й писав.
— І Брюс Лі написав ту «Поезію Стародавнього Сходу»?
— Треба ж, ти тут бавишся у Шерлока Холмса? Ти ж питала, з якого часу я читаю поезію. Ось коли я дізнався, що Брюс Лі писав поезію.
Зрадівши, що мова нарешті пішла далі від дворових справ, й я був готовий якнайскоріше віднести її до світу поезії.
— Я розглядав, що можна тут прочитати ще для вчительки литовської мови, і знайшов книжку на полиці у батьків, де стоїть черга коричневих книг з позолоченими буквами — Бібліотека всесвітньої літератури. У всіх такі книжки стоять, проте в руках своїх батьків цих книжок я ніколи не бачив. Але красиво, коли подивишся: стінка коричнева, книжки теж коричневого кольору іншого відтінку із золотими літерами. Стіни теж кремового кольору. Усе в один тон. Там і взяв «Поезію Стародавнього Сходу». Подивився, що це не проза, можна прочитати швидше. І почав читати. Там були такі вірші — майже як проза — китайські. Довгі розповіді, тільки написані рядками. Ні про що. На кшталт, виходить чувак в гори з жінкою і дітьми і повертається назад. І більше нічого, тільки те, що йому там добре, і все. Ось так, а зараз увага, я зовсім не хотів цього розповідати, бо ще подумаєш, що в мене не всі вдома, та якщо вже пішла така відверта розмова, я розповім. Мені зовсім дах знесли японці. У них є такі хоку. Між іншим, Брюс Лі теж схожі вірші писав, ті, що Мінде нарешті мені показав. Колись, мабуть, я б подумав, що це якийсь жарт, а не вірші. Але ж вони всі знаходяться у тому збірнику віршів! Якщо показати нашій вчительці, підозрюю, що вона б не повірила, що це поезія. Наприклад, ось такий:
Старий ставок,
Жабка стрибне — сплеск пролунає.
Як вам таке? А мені це — щось таке. Сидячи тут, у Шяуляї, читаєш, що один японець написав сто років тому, потім один литовець це переклав з російської литовською мовою, а так здається, ніби сидиш на селі біля того самого ставка і чуєш, як ті жабки стрибають у воду. У принципі, мені зовсім байдуже, як там жаби у ставку стрибають у воду. Але тут я прочитав, все згадав — і мурахи по спині побігли. Тільки не виходить цього розповісти так, щоб пояснити.