Я все у цьому дусі розповів Моніці, а вона каже, що все тут, може, й гарно, по-справжньому, але потрібно вдивлятися глибше, не лише на поверхню води, а туди, де глибше.
— А що там може бути глибше? Водорості, жаби і риби… А ще п’явки, багато п’явок.
Тоді вона починає пояснювати, що не все тут просто й ясно. Світ довкола — дуже загадковий, все, що справжнє — зазвичай невидиме. Візьмемо якесь звичайне яблуко, що не тільки яблуко, а ще й символ. Воно може вказувати ще на щось інше, наприклад — спокусу Єви.
— Ти ж знаєш, що Єва спокусила Адама, так?
— Ясно, що знаю.
— Ну ось, якщо його спокусила Єва, то й інші жінки можуть спокусити.
— Що, яблуками? Ти серйозно? Чи не надто старомодна техніка?
— Це не техніка, а магія. Є речі, які володіють великою енергією і потужністю. Треба лише вміти це використати.
— А ти це вмієш, я так здогадуюсь, хіба ні? Коли я пригнав до тебе вперше, ти не спроста спекла яблучний пляцок. Пустила у справу півкошика яблук. Ось й спрацювало.
— Ну так, а тобі головне все спотворити і зі всього поглузувати?!
Я насправді думав, але нічого не казав. Після того, як прочитав «Відьму і дощ», мені її балачки не здавались нісенітницями, та хотілось показати, що сумніваєшся у всьому, що все це — дурниці, бо тоді будеш здаватися дуже розумним. Зрештою, все потрібно обміркувати, обдивитися зі всіх сторін. Скажімо, якби я з’їв яблуко й залишив качан. То це — теж символ? Вказівка на колишнє яблуко? Чи на голодного чоловіка?
— Та ні. Ясно, що не весь час я кепкую. Однак хочу більше переконатися. Знаєш, я читав Біблію, якраз нещодавно, тому знаю не лише про яблука, але й про Хому, який не вірив, що Ісус воскрес, поки пальця у проколотий бік не засунув. А коли вже засунув, то все гаразд.
— Аякже, звичайно, що коли засунеш, тоді вже все гаразд.
Моніка могла несподівано перетворитися із сентиментальної і цнотливої дівчини на зміючку, що роздає іронічні цілунки.
Ми регочемо. І я відчув, як зустрілися плюс з мінусом і заіскрилися. Більшої магії мені не потрібно.
— Мене батьки сильно змушують до навчання. Хочуть, щоб я кудись вступила в хороше місце. Усе гаразд, мені все подобається, але мене тягне до речей, про які не розповідають на уроках.
— Та достатньо вчать нас на тих уроках, могли б і менше, бо половини з цього все одно не буде потім потрібно.
— Звичайно, що навантаження велике, проте ніхто не говорить про такі речі, як у «Відьмі і дощі».
— Авжеж, про секс могли б і більше говорити.
— Ні, припини тут кривлятися. Я серйозно.
Я намагався знову пожартувати, щоб між нами знову заіскрило. Я говорив всі фрази з ледь помітною в кутиках вуст усмішкою, щоб можна було подумати, що це жарт, але у той час могло бути й повністю серйозно. Я міг цілком повірити, що існує геть незрозумілий світ, де діє магія, де птахи розуміють людей і навпаки, чому б ні. Коли на селі після розкидання повного возу сіна я ходив у сутінках купатися сам в озеро, почувався зовсім незатишно. Немає значення, що ти добре плаваєш, все одно здавалось, що там у глибині хтось є. Хтось незрозумілий і непередбачуваний, з ким краще не мати справ. Тому я швидко стрибав у воду і прудко назад. Я зовсім не мав бажання вдивлятися, хто там ще є у глибині, крім водоростей, жаб і п’явок.
— Якби мої батьки знали, що я цікавлюсь такими речами, не знаю, що б зробили.
— А наскільки серйозно ти цим цікавишся?
— О! Уже Мантас до нас іде!
І я побачив, як до нас прямує не просто якийсь там Мантас, а чувак з команди суперників, який грає на моїй позиції, і я з ним стикаюся на кожних змаганнях проти команди «Жальгіріс». Мені аж щелепа впала. Ну, ні. Звідки він тут, як це так, і до чого тут Моніка…
— Ти його знаєш?
— Ще б пак, він мій однокласник.
Може, їй і ясно. А я стою, мов мішком прибитий, і нічого не розумію. Може, я намагаюсь щось глибше вгледіти, хоча тут, мабуть, ніякої глибини й немає, якщо вони — однокласники. Мало того, Мантас пропонує піти до нього. «Ні» — я кидаю так, немов припік пальці на вогні. Однак я ще не встиг пояснити, що ні, бо в мене справи, коли він, ніби між іншим, ніби й не мені, каже: «Можемо подивитися світовий фінал чемпіонату регбі, батько якраз касету притягнув». Очевидно, що після такої пропозиції я чемно волочуся слідом, підібгавши хвіст, немов той цуцик. Цуцик, якому показали кусень м’яса — і він вмить зм’як і волочиться позаду, втрачаючи останню лють. Щойно я хотів йому горло перегризти, а тут плентаюсь слідом. Утім, мені запропонували здоровий кусень — фінальну гру всесвітнього чемпіонату з регбі. Я по відику дивився лише «Рембо», Ван Дама і Шварца, ніколи не думав, що можна на касету записувати такі змагання. І коли я матиму міцні принципи і зможу твердо відповісти «ні»?