Минаємо двори багатоповерхівок і в центральній частині міста прямуємо до приватного будинку. Усередині мені щось пропонують — чи чаю, чи пива, я не перебираю, нічого не шукаю, даю зрозуміти, що, окрім регбі, мене тут нічого більше не цікавить. Уся ваша розкіш мені до дупи. Я навіть почав звертати менше уваги на Моніку, вона раптом стала наче більшою мірою його подружкою, ніж моєю. Утім, не скажеш, Моніко, давай, линяємо звідси. Ще запитають, що трапилось? Щось не гаразд? Не почну ж казати, ніби я подумав, що ти більшою мірою подружка його, ніж моя, так не скажеш, бо звучить по-дурному, тому затикаюся і мовчу. Коли запускають касету, чую, що там усе англійською мовою, а вони обидва лущать ту англійську, як сємкі. А я сиджу зовсім самотній, наче чужинець, якийсь випадковий приблуда з вулиці.
Скоро англійська патяканина завершується і починається новозеландське мавпячество — гака. Зеландці весь час перед змаганнями танцюють цей ритуальний бойовий танок. Я знав про це, але коли побачив, вітром здуло всі питання: дивлюсь — і мороз по шкірі від їхніх голосів, страхітливих рухів, міміки. Такі собі жахливі воїни маорі, а поміж ними білошкірі гравці здавались вихідцями з потойбічного світу, ніби в них переселилися злі духи, оскільки ніхто, окрім акторів, не зможе проявити такої ненаграної скаженої люті, і цілком імовірно, що жоден актор тим паче не зміг би цього. Вони не лише танцювали, наближаючись, вони вдивлялися прямо тобі в очі і кричали, що тепер тобі просто хана. А Лому цей танок закінчив стрибком перед самою пикою африканського гравця на відстані двох сантиметрів від нього. Бля, думаю, якби наші шяуляйські гопники опинилися на місці тих африканців, одразу би склали свої рами і під собою залишили калюжку. Ось тут немає сенсу вдивлятися глибше, дивишся — і розумієш, що ті маорі чудово з невідомим потойбічним світом спілкуються.
Я вперше бачив гру зеландців і розумів, що саме так і хотів грати завжди: швидко, сильно і сміливо. Якщо на тебе навалюється зі швидкістю спринтера чувак вагою сто двадцять, треба мати круті яйця, щоб стрибати на нього. Мені вистачило й Тадуся з Маріямполе. У нього, мабуть, ще в дев’ятому класі борода почала рости. На вигляд тягнув натурально якнайменше на цілих двадцять п’ять, а важив усі сто. Ми мали підозру, що він підробив своє свідоцтво про народження, але грати проти нього однак треба. А грав він на моїй позиції, восьмим. Тому нема сумнівів у тому, що він завжди у сутичці підводився сам з м’ячем. Крізь нашого дев’ятого він проходив не зауваживши. Наш дев’ятий гравець був дрібненький, але спритний і кмітливий. Утім, у захисті проти такого амбала потрібна ще й маса. Тоді надходила моя черга. Тадусь мав довжелезні руки, тому якщо йому вдавалось тебе відштовхнути, а ти не міг повиснути на його плечах чи стегнах, то один крок — і він опинявся вже на півтора метра попереду. Якщо тобі вдавалося вчепитися в нього, то це — лише початок. Ще необхідно мати хоч двох гравців, щоб він почав оглядатися і міркувати, кому тут передавати м’яч. Коли він не знаходив, кому передати, тоді можна так-сяк його укласти. Добре, що в команді суперників він такий був один, а в інших м’яч випадав з рук на рівному місці. Але я тут про Тадуся з Маріямполе… А в команді Нової Зеландії, окрім Лому, всі інші теж були не гірші, протилежний край у них теж крутий: біжить чувак попри крайню лінію, а ще йому вдається трьох відштовхнути, а з погляду — хирляк, ніби його вітер може здути.
І як тут грати проти такої команди? Та регбі є регбі, тому ніхто не сцить в штани. І ніхто не грає сцен, навіть перед суддею. Якщо хтось дуже хоче влупити комусь у пику — так і робить. Значить, є за що. А суддя не спішить їх розтягувати — самі розберуться. Ось самі й розбираються. Тут вам не баскетбол, де навмисно штовхнув гравця, а суддя одразу заспокоює, а потім після гри, може, зустрінешся з ним на майданчику аж на наступних змаганнях. Після змагань з регбі буває ще третій тайм: всі помиються, одягнуться у костюми і разом підуть на пиво. І там треба поглянути супротивнику в очі. Якщо будеш лайном собачим, щось нахімічивши під час боротьби, твої литки можуть не донести тебе до того третього тайму. Ось тому в регбі таких практично немає.