Втім, у мене матки не було, і в моїй голові крутились думки про те, яким чином штурмувати цю фортецю, немовби середньовічному лицарю. Якщо добре подумати, то ми наразі справді були схожими на тих середньовічних лицарів — сильні, спритні, відважні, але дівахи — лише в уяві, а не в ліжку.
Я йшов додому з плакатами в руках і колодою карт у голові. Раптом у дворі побачив Едиту. Вона начебто додому прямувала, але, побачивши мене, зупинилась. Я збагнув, що потрібно щось сказати.
— Привіт, — кажу.
— Привіт.
— Пам’ятаєш, на день народження ти мені подарувала свою фотку. То во, я теж нарешті зібрався сходити до фотоательє. То, може, до мене зайдеш, я б підписав?
Зморозив якусь нісенітницю, але яка різниця. Вона усміхалась і здавалось, що погодилас би, навіть якщо я б її запросив почаклувати над свічкою і чиюсь мертву душу викликати.
Едита вчилась у бурсі, і час від часу ми базарили з нею. Ну, по правді, не так уже й час від часу, а коли наставали сутінки, — не лише базарили. Я відчував, що вона майже запала на мене. Однак до прекрасної дами, оспіваної лицарями, вона не дотягувала. Я б навіть сказав, що вона була трохи стрьомна, і це сильно все гальмувало. Тобто, фігурка її була зовсім нічого, але вже голова… Вибілене перекисом волосся «шапочкою», тонкі вуста, підкреслені якоюсь блякло-рожевою помадою. І весь час з кислою міною на обличчі. Навіть коли все інше, як і в решти, але пика не дуже, то нічого тут не вдієш. Далеко їй до тих, яких хотілось би, — таких, що по RTL показують або на плакатах. У реальному житті такі дівчата під ногами не валяються, а якщо і трапляться випадково, то починаєш усвідомлювати, що вони не для тебе, і тобі нічого не світить. Тому почуваєшся, немов перед тобою з’явився непрохідний рів. Утім, змиритися з тим, що реальне життя зовсім не таке, як на MTV, було геть непросто.
Перед приходом Едити я ще сів почитати ту книжку «Ім’ям кохання». Гірше не буде. Хотілось чітко знати, що і як робити. Але визначеної чіткості у книжці бракувало. Ну, ви тільки послухайте: «Стосовно піхви, яка на малюнку, що зображує ерогенні зони, не позначена, треба зазначити, що найчастіше чутливою ділянкою є її нижня частина, особливо нижня третина (її властивості такі, як і в клітора). Згідно з даними радянського вченого А. Свядоща, у 19 % жінок особливо чутливою є верхня частина піхви. До еротичного збудження цих жінок може привести ритмічне натискання заднього склепіння піхви». Скажіть мені, що там за склепіння? Та ще й без малюнка. Мені все це скоро нагадуватиме церкву. Та ще й про музон почитайте, що написано: «Еротичні відчуття може також викликати і ритмічна музика, наприклад «Болеро» Равеля, «Весна священна» Стравінського, музика до балету «Кармен» Бізе-Щедріна і т. д. Бувають жінки, в яких еротичні відчуття викликає лише дуже мелодійна, ніжна романтична музика. На молодь, особливо підлітків, сильну еротичну дію мають ритми сучасної музики. Однак лише симфонічна музика, ритм якої завжди підвладний переповненій почуттями мелодії, має позитивний вплив і на чоловіків, і на жінок, оскільки викликає облагороджений почуттями еротизм, інакше кажучи — гармонійне кохання». Був би під рукою тепер, я запустив би вам той музон. Класику я люблю, особливо, коли в ній справді є ритм — маю такий збірник Hooked on classic. Втім, я вважаю: якщо хочеш налякати дівку або поглумитися над нею, то можеш запускати оту «Весну священну». Святими почуттями викликаний момент злиття, як пише книжка, певно, може відбуватися лише під склепінням храму і звуки «Весни священної».
Мене ці правила чомусь здалися порожняковими. Усе одно мені справжнішим був світ MTV. Тому щоб хоч трішечки до нього наблизитися, я поставив касету, на яку колись з MTV TOP—100 переписав таких романтичних повільних композицій, на кшталт: Вітні Г’юстон з фільму про охоронця, Майкла Болтона — у цього майже будь-що підходить, ще пісня Duran Duran, назву Come Undone, мабуть можна перекласти «Ходи сюди, русалко», потім ще речі того товстяка, що назвався м’ясним буханцем. Усе тут і не перелічити. Касета, звісно, на сто двадцять хвилин, щоб чимдовше грала і не треба було б потім однією рукою переставляти на інший бік.
Як пощастило Дарюсу і Ґірєнасу[3] летіти через Атлантику, так і мені з тою Едитою. Батьки пішли на гульки і мали повернутися десь біля дванадцятої. Вона пригнала до мене без жодних умовлянь. Саме з цього моменту все й почало мені не подобатися. Я знав, що вона підпишеться, але коли підписалась, то почало мені не подобатися. Хотілось, щоб трошки поламалась, як ті наші однокласниці або дзюдоїстки. Та ще я відчував, що все це — якась мура, тому й не подобалося. Я тут пускаю музон і, типу, маю якось показувати, що вона мені подобається, а мені в голові застрягло, що я чмошник, бо лише таких дівок, як вона, здатен зняти. І все це відбувається лише тому, що невідомо звідки приходить відчуття, що саме так і має бути, що саме так потрібно робити. Ніби якийсь розігрів. Хоча я не вірив, що ті лицарі, які оспівували вроду неіснуючих дульсиней, самі час від часу не стрибали у кущі зі всякими гіршими дівулями. Лише це й тішило.
3
Литовські льотчики Стяпонас Дарюс і Стасис Ґірєнас 1933 року на експериментальному літаку «Літуаніка» намагалися встановити рекорд дальності польоту. Вилетівши з Нью-Йорка і вдало перелетівши Атлантичний океан, вони розбилися за нез’ясованих обставин, коли до кінця маршруту (Каунаса, тодішньої тимчасової столиці Литви) залишалося менше десятої частини шляху.