Я стою у черзі вже вдруге, бо першого разу купив еластичний бинт. На тренуваннях згодиться. Того разу за спиною стояла бабця з чотками в руках, тому я побоявся різних там розборок та прокльонів. Тепер бабусь більше немає, тільки стоїть один чувак років двадцяти п’яти. Як виявилося, він мене дратує не менш. Він, ясно, сюди приперся не за презиками, і для нього стопудово ржачно купляти кондоми в аптеці. Не будеш казати аптекарці: прошу дати мені кондоми — це відлунням розкотиться по всій аптеці, ніби хтось пчихнув у церкві. Тому я випалив ціле речення своїх побажань так, щоб був час на розгін, щоб набрати повітря і в самому кінці сказати презервативи: «Я би хотів гематоген, парацетамол і презервативи». Стою такий задоволений, оскільки все вдалось мені непогано. Слова парацетамол і презерватив для стороннього вуха не спеціаліста можуть переплестися, мов тріскіт нечітких фармацевтичних звуків без значення, і все. Майже так, як лікар виписує рецепт, — почерком, який тільки аптекарі можуть прочитати. Я хотів, щоб ті звуки так перемішалися, щоб навіть сама аптекарка не зовсім зрозуміла, що я тут кажу, але принесла все, що треба, немов робот.
Я стою і чекаю біля каси, а аптекарка починає:
— Гематоген один?
— Ага, так.
— Парацетамолу одну пластину?
— Ага, так.
— А презервативи які?
Ну що за питання? Я ж приперся сюди не кондоми обговорювати. Про що вона?
— Durex, — підходжу до неї ближче і кажу так, щоб голос не лунав на всю аптеку.
— З якимось запахом чи…
— Без нічого, звичайні, — перериваю її з надією, що випередив усі запитання.
— Одну упаковку?
Я хотів знов казати «ага, так», але передумав і кажу:
— Ага, ту, що по двадцять штук.
Це для того, щоб більше не здавати таких екзаменів, і не показатися слабаком перед тим чуваком, котрий вишкірявся позаду, щоб він гадав, що це мій черговий закуп на вихідні.
Я вивчив інструкцію кондомів, потім декілька разів випробував, почитав ще «20 центів», як там з підготовкою та віддачею, і тепер вже стояв перед дверима Моніки, зовсім не бажаючи різних непорозумінь.
— Симпотна водолазка, — каже вона, коли я заходжу досередини.
«Нічого тут симпотного, — думаю я, — краще було казати: молодець, що почав змінювати свій гардероб». У цих водолазках теж півміста ходить, але вони більше до душі різним неформалам. Але невже лише в тому різниця, що хтось ходить у трєніках, шкірянках, а інші у водолазках, батніках і вєльвєтках. Наступного разу я теж влізу у вєльвєтки. Моя мати зі своїми інвестиційними чеками нічого корисного не зробила, тому продала їх і купила мені вєльвєтки. Такі каштанові у жовтих квадратиках. Бач, фантазії їй теж не бракує. Стільки й залишилось від тих інвестиційних чеків, можливо, треба було ще й докинути. Колись у такі джинси мене і зв’язаного ніхто б не засунув, а тепер — зовсім такі нічого, навіть дуже круті. Якщо ти можеш вдягатися так, як ніхто інший, значить ти — крутий, можеш за себе постояти, тобі не потрібно маскуватися, мов какашці під листком. Значить, ти не боїшся привернути до себе увагу, а коли хтось зверне увагу і спробує поцікавитися, що ти тут із себе корчиш, можеш тріснути його ліктем, щоб випав зі своїх лакерок, і в його порожній башці вперше у житті зарухалась жахлива думка — не трєніки роблять тебе крутим і не лакерки показують силу твого удару. Майже як Брюс Лі. З першого погляду — якийсь там чурка поезію почитує. Дав би по голові такому лоху, і пішов далі. А той би підвівся й одним ударом ноги викинув тебе у повітря, мов кошеня, а іншою ногою послав би, мов бумеранг, облетіти колом верхівки дерев. Ось тобі й поезія. Та починати розмову з водолазки, коли ми конкретно знаємо, для чого сьогодні тут зустрілися…
— Будеш яблучний пиріг? — запитує Моніка і усміхається.
— Звичайно, буду, — кажу й обіймаю її.
Але вона насправді спекла пиріг, тому обертається і прямує на кухню.
Гаразд, з’їмо ще й цей пиріг, якщо так треба.
— Їстівний дуже, — кажу. — Але таке враження, що пахне чимось ще. Яблука ж не просто тільки яблука, чи не так? Тут мусить бути щось глибше…