Оскільки Моніка дивилася на життя серйозно, я дістав з кишені джинсів підготовлений дюрекс. З ним все чітко — недаремно тренувався, ніби на військовій підготовці зібрати гвинтівку із закритими очима.
І можу вам сказати, що насправді все тут інакше, ніж ми собі уявляємо. А що взагалі можна собі уявляти про КОСМОС?
Зовсім не так, як показують по RTL. Якось все просто і несподівано коротко. Я пару разів потикав кудись біля цілі, а вона рукою сама спрямувала… Вже не вперше та рука допомагає.
Я там довго не затримався. Все було несподівано, майже шок. Взагалі різних шоків протягом останньої півгодини чимало було. Я потрапив у вологий поглинаючий підземний світ, з тою різницею, що підземелля буває холодним, а тут гаряче. Коли поміркувати, що це вона — та сама Моніка, але чомусь не сходяться кінці. Можливо, я надто довго роздумував, та всюди писали, що треба думати про щось інше, щоб довше протриматися, тільки не наводили прикладів. А про що я міг у такій ситуації думати? Може, про пакетики зі смальцем? Чи про вірші Мачерніса? Або про німців, які за наші марки хлептали пиво в кабаку? Тому я нічого не зміг втримати. Моніці не треба було шукати ніяких моїх джойстиків, зі мною все набагато простіше, бо я звичайний пацан, і мій джойстик зрозумілий. Хоча вона все одно ще пару додаткових кнопок знайшла — поклала руки мені на задницю, і я бац-бац, і все.
Я ще хотів щось сказати, але вона тільки усміхнулась, міцно обійняла мене, і я зрозумів, що не потрібно нічого говорити, що все тут чіки-піки.
О, Каролайна!
Але не будеш лежати з гумкою. Зняв її і роздумував, що тут з нею робити. Про це ніде не показували й порад з цього приводу не давали. Простягаю руку і пускаю на землю біля ліжка — плюх.
Лежали ще довго мовчки, погладжуючи одне одного, обнюхуючи. Чому цього ніхто не показував по тєліку? По RTL? Чому ніхто не казав, що насправді найкласніше? Лежиш так, вдихаєш запах її шкіри, погладжуєш її спину, грієш їй пальці ніг і відчуваєш, як вона тане. Сам теж — не поліно. Чомусь з екрана показують тільки дишла й піськи, але ніколи — як водиш носом по краю її вуха, по щоці, вустах і бровах, як ми тремося носами, немов двоє ведмежат. Та й усе, більше може нічого й не бути. Взагалі більше нічого й не треба. Мені було зовсім байдуже, що наш оргазм не відбувся разом з громовицею, хоча коли я читав «Відьму і дощ», думав, що так було б класно. Але він не тільки не збігався з громовицею, але в нас теж — ні. Якщо, звичайно, вона взагалі відчула його. Тепер це все зовсім байдуже і здається дрібницями.
А ще зовсім байдуже, який мав вигляд мій кінчик під холодним душем. Цього вечора він був на місці і жодних його недоліків я не помітив. Вона погладжувала мені шию і спину, а я дивився на її фотку з конем і почувався справжнім жеребцем. Не треба все оцінювати по тому холодному душу, а ще, коли гортав сторінки підручника історії, подумав, що всі античні герої та напівбоги теж мали не конячі розміри. Ясно, що позувати якомусь скульптору не набагато краще, ніж стояти під холодним душем. Там в них хоча й тепло, але незатишно. Я ще в дитинстві, коли бачив картинки з античними чоловічими скульптурами, цю обставину помічав. Більше такого ніде не міг побачити. А порнографічних карт з чоловіками навіть не уявляв. Та й хто їх розглядав би? Зате античні скульптури роздивлялися всі, але так, ніби нічого не зауважували, ніби вони були в одязі. І для чого тим грекам треба було скидати всю свою одежу? Наприклад, єгиптяни всі у пов’язках, накидках, все в них порядно, а тут — паф, і нічого нема. А в підручниках з історії про них писали так, ніби не зауважували, що вони зовсім оголені. А всі то бачать. І як це було б тепер, коли б чуваки з голими кулями гуляли? Мєнти б зупиняли, а ті кажуть — тут такий ідеал краси, і сунуть під ніс підручник та питають: ти скільки класів закінчив, а? У тих підручниках так і було написано: ідеал краси. Без жодних запитань чи коментарів. Ідеал краси і крапка. Усі це бачать і нічого. Як і кондоми — ніхто про них багато не говорить. А щоб поговорити про них більше, тепер надумали називати їх охоронцями. А ще святкувати день презерватива!
В одному підручнику, пам’ятаю, писали про античні скульптури так: «Вони відтворюють людину задля неї самої, тіло передає вібрації душі». Тоді й мій кінчик — ідеал краси і передає вібрації душі. Мов якась антенка. Я без жартів — хто б казав, що він не передає вібрації душі?
Бодай і зараз — я повертався додому, весь тремтячи від збудження, попри нічні 6 o, крізь березняк, де прокладені траси BMX. Очевидно, після цього конгресу світ більше не буде таким, як досі. Я на все дивився іншими очима, здавалось, наче з них якась пелена впала. Так ніби всі, кого я зустрів, це бачили. Втім, мені вдалося зустріти лише пару тих, що собак вигулювали після полуночі. Але все одно вони розуміли, що зі мною трапилося, і їхні собаки теж.