Выбрать главу

Я йшов додому, і мене зігрівала уява, як Моніка тепер приймає душ, і в моїй голові крутився й крутився той фільм. І знов усе спочатку, і кожного разу все ставало ще кращим. Було бажання йти ще кудись далі, ніж ті два кілометри додому. Все сяяло, хоча була ніч, а навколо густі чагарники, сірі багатоповерхівки та зачинені на ніч кіоски. Однак той фільм заїдав на одному кадрі, на одному моменті, що мене неймовірно дратував, — на тому «плюх».

Перед очима стоїть Христос у довгій сорочці, моя сива баба і вся Свята Трійця. «Що сталося? Що не так?» — думаю. Ти сам чудово знаєш, що не так — відповідають, Христос, баба і Свята Трійця. Зі всіма заповідями мені все зрозуміло. Не вбивай, не кради, шануй батька і матір, не бреши. Без цих заповідей у світі був би повний хаос. Але що я поганого роблю, якщо нам обом добре? Так добре, що я не знаю, коли ще в житті було краще? Не чини перелюбу! А якщо ця дівчина мені не чужа? Я її знаю і вона мене теж. Не дивися із пожадливістю. Як вони це уявляють? Я оглядаюсь, бачу дівок. Бачу, але нічого не хочу. Не хочу і навіть не думаю про щось таке. Тоді надумую, що пора женитися. Дивлюсь і не бажаю. Просто настало нестримне бажання женитися. Бажати можна тільки після весілля, бо тоді, бац, і ми — одне тіло. Ну, саме так кажуть у церкві. Можеш бажати сам себе. А як можна бажати себе? Дрочити теж не дозволено. Я щось не можу в це все врубатися. Ще міг би зрозуміти, якби виникали проблеми з контрацепцією. А тепер що? Ай, контрацепцію церква теж не дозволяє.

Не зрозуміло чому, коли я брешу — почуваюсь трошки недобре, коли краду — теж. А коли затискаю в куті дівку, почуваюся дуже класно.

Я повернувся додому, ліг тихенько в ліжко і почав роздумувати: певно, я зациклився, бо пару днів тому хотів вчительці литовської мови віднести ще один список з десяти прочитаних книжок, але сил забракло, тому я порився на книжковій полиці батьків і там знайшов Святе Писання. Новий Заповіт. Вирішив — цю книгу начебто теж можна вважати прочитаною, бо мене баба навчили молитов, привела до Першого причастя, тому річ знайома, тобто мені відомо про що там ідеться. А ще нещодавно я прочитав «Пісню Пісень». Оскільки я не придумав, що ще можна включити у список прочитаних книжок, вирішив, що додам цю. Якщо вчителька про щось там спитає, точно знатиму, що відповісти, бо іноді ходжу до церкви, а там уривки з неї читають. Добре придумано. Ще подивився, що там все поділено на книги Євангелій. Усе просто чудово, напишу всі окремо і будуть як чотири книги. Чотири книги, як я розумію, про те ж саме, і я все по суті знаю, тому чотири книги можна вважати прочитаними. Зовсім добре з тим Святим Писанням виходить.

Проте, щоб згадати, треба було книгу погортати. Тому почав гортати. Почитав я різне, але найбільше сподобався Ісус, коли він у храмі столи перекидав. Та який там храм — базар, як і в нас. Ясно, в нас у Шяуляї ті столи прибиті до землі, тому так просто не перекинеш. Якби про це написали книжку чи поставили фільм, то ясно, прийшов би Шварц і одним пальцем все розчавив. Ось так я б і хотів. А як бувало насправді? Бувало, що трешся десь по закутках і пильнуєш, щоб не прийшов якийсь мудило, типу, що тут в тебе? І якщо його дружбан теж штовхає схожий товар, тоді він каже: тепер дивись — збирай свій мотлох і скоро піздуй звідси. А ти що — не пошлеш його, бо видно, що за ним братва стоїть: якщо почнуться розборки, розгубиш всі свої кульчики і невідомо, чим усе скінчиться, словом, залишишся без нічого, окрім фінгалів, тому звалюєш звідти тихенько. А коли я вивчав катехизм, там не було Христа, який перекидав столи. А мені такий подобається — прямий і простий. Такий, яким і має бути регбіст.

А перед самим сном я раптом згадав, що крові то не було. Я її не бачив. Але вона на коні багато їздить, тому чого тут хотіти.

22

Ми після уроків зазвичай вешталися десь у центрі міста. Їй більше подобався центр міста. Іноді ми ходили на морозиво в «Пінгвін». Я колись бачив десь у ресторані кульки морозива, поскладені у вафельний ріжок, але тепер це здійснилось в моїй реальності. Тепер кожна кулька вибухала різним смаком не тільки у роті, а й у мозку! Майже як вибухівка шяуляйської братви. Часом ми заходили до піцерії. Окрім італійських піцерій, тепер в нас відкрили ще й американські, якраз одна була біля школи Моніки. Вона чомусь мала назву «Йонукас», втім, з корчмою «Оселя Йоніса» не мала нічого спільного. Часом тут стояла така черга, ніби в моєму дитинстві за апельсинами. І піци були тут без анчоусів, нормальні — з ковбасою, різним салямі, або з куркою, ананасами, з чим тільки хочеш. Якщо взяти ще соус зі сметаною та огірками, то пакуєш аж за обидві щоки. Звичайно, що піцу замовляєш не цілу, бо найдешевша тут коштує 6 літів, а четвертину, якої цілком вистачає, а ще й колу наливають з апарата. До цієї піцерії народ почав приїздити аж із Південного, а доти в центрі не було чого робити.