Ми гуляли парком, тинялися біля естради, залазили на різні недіючі каруселі — поїзд, сонечко, літачки, забиралися навіть на крісла оглядового колеса.
Я трохи розгубився і чогось не міг збагнути. Мені перепала крута дівчина, мов сліпій курці зерня. Мені не те слово як з нею добре. Бабла я тепер майже не маю, але для неї не багато й потрібно — її батьки мають достатньо. Так виходить, що вона зі мною була не заради бабок. Це дуже добре. А заради чого? Може, тому, що я з сім’ї простаків, але все одно крутий — закордоном бував, усякого бачив, сам можу дати раду зі всім і без бабла. Може, це не так і важливо, не почнеш же її питати: чуєш, а чому я тобі подобаюсь? Головне, що між нами є якась хімія і все тут діє. І нема чого тут розуміти, бо у хімію врубатися — без шансів. Вдивляєшся в таблицю Менделєєва, витріщаєшся на різні формули, мов баран на нові ворота. Ну і що? Там щось ділиться, щось поєднується, а потім щось із того виходить. І як тут можна знати, чому одні бульки поєднуються з другими, а не з третіми? Якби ще рецепти були до них. Наприклад, поклади туди натрій, потім сірку, посип все приправами і матимеш еліксир кохання. Але рецептів нема. Все це мені нагадувало уроки інформатики, коли ми записували на аркуші паперу нескінченні формули, і геть не зрозуміло, ні що там, ні чому.
Тому єдиним порятунком для мене була Лайма. На уроках хімії я сидів з нею. Коли ми приходили з нашого класу в кабінет хімії, я місцем біля неї нікому не поступався. Я міг зазубрити теорію, міг вивчити що завгодно, але розв’язувати хімічні рівняння… Це важко навіть назвати рівняннями. Математику зрозуміти можна: додаєш, віднімаєш, добуваєш корінь, синус, косинус… Там є цифри, є формули, і все. А тут…
У нас зазвичай пацан не сидів разом з дівкою. У нашому класі на всіх інших уроках Лайма сиділа сама. Вона була зовсім нічого така, у моєму щоденнику навіть записала розклад уроків. Я хотів, щоб бодай перша сторінка мого щоденника була бездоганна.
Домашнього завдання з хімії я навіть і не намагався робити, це без жодного сенсу, бо спочатку настрочиш у зошит нісенітниць, а потім перед уроком будеш все списувати на підвіконні, і доведеться це все не виправляти, а все заново переписати. А потім на уроці почнеш правильно розв’язувати задачі. Тому вчителька запідозрить, що тут щось не так: чому вдома я такі бредні несу, а в класі все правильно роблю, звичайно, якщо роблю.
На щастя, вчителька була достатньо мудра, щоб не давати нам ані колб, ані речовин. Я, напевно, все пустив би в повітря. Колби в неї, мабуть, ще були, але речовини — ні. Можливо, щось там і залишилось зі старих часів, але вона це тримала для тих, хто збирався на олімпіаду з хімії. У нашому класі таких не було точно.
Моніці хімія давалась хоча й не досконало, але набагато краще за мене. Вона вбила собі в голову, що можна багато чого зробити за допомогою всіляких відварів, настоянок, різних там гоголь-моголів. Однак я не бажав заглиблюватися в цю тему. Я не пояснював, що мені цілком вистачило того, як Мінде закрився на два місяці, намагаючись виготовити золото. Нехай вона собі бавиться, для мене головне, що між нами відбувається якась хімія, і вона каже, що в мене добрі очі й мої вуста ніжні. Зовсім як у коней, думаю я, але промовчую. Вона говорить, що зі мною спокійно. Тому й мені спокійно, і нема чого тут заглиблюватися в ті гоголь-моголі.
Ми кохалися повсюди, однак додому вона більше мене не запрошувала. Зазвичай у парках, десь біля озера, іноді вдавалося в мене вдома або в друзів, коли траплялась якась вечірка, зачинившись десь у ванні. З нею все виходило якось просто. Не дивлячись на те, що більшість з цього дійства відбувалась на природі, диким сексом цього не назвеш. Може, ледь-ледь це наближалось до RTL. Ми кохались, і здавалося, що в тому не було нічого надзвичайного, що все так і має бути. Так і мало бути вже давним-давно, і тепер так завжди й буде. Ми гралися як зайці, і я називав її «моя зая», може, не оригінально, але вона не скаржилась. Тільки завжди просила, щоб я не спішив. Та де ти бачив спокійного зайця? Я намагався, але не так, як уперше. Так і не врубався, як тут можна не спішити і як тим усім керувати. Це так само, ніби біжиш у регбі на занос, а позаду Мантас намагається вчепитися. Відчуваєш, що ось-ось — і вже лежиш з м’ячем у заліковому полі. Доля секунди — і все перетворюється на ейфорію. Таке відчуття, ніби всередині тебе літають інші речовини. І ти хоча б декілька секунд почуваєшся по-справжньому щасливим. Протягом тих декількох секунд в голову не приходили думки про те, що будеш робити завтра, звідки візьмеш гроші, чи ти гарний, чи достатньо крутий, чи подобаєшся тому, кому хочеш подобатися, і що про тебе думають різні там дебіли. Протягом тих декількох секунд ти просто щасливий. І здається, що задля тих декількох секунд варто жити, бо все інше в той момент не має значення. Я не кажу, що живу заради тих декількох секунд, але в той момент справді так здається. Тому про те, щоб не спішити, коли несешся до крайньої лінії, думки не виникали.