Здається, що Христос, баба і Свята Трійця вже звиклись з цим і дивилися на все набагато простіше, але наближалося Різдво, і думка про те, що треба буде іти до сповіді, починала давити мозки. Однак наближення Різдва дало про себе чути ще болісніше, коли на природі нам почали замерзати зади. Це стало хорошою нагодою повернутися до теми «А чому ти не запрошуєш мене до себе додому?».
Слово за словом — і виявилось, що найбільшою проблемою є зовсім не наближення Різдва та сповіді. Найбільша проблема — батьки Моніки, і проблемою вони були як для Моніки, так і для нас. Я грав у регбі, а це порівняно з музикалкою було майже бандитизмом, тому в мене не було жодних шансів підняти свій рейтинг в їхніх очах. Майбутнє Моніки було спланованим точно не з регбістом. Вона заспокоювала, що це все не страшно, ми щось вигадаємо. Ми, може, й вигадаємо щось, але вони не почнуть думати по-іншому. Якщо батьки вважають справжньою трагедією, коли Моніка дістає у школі семірку, і всю провину вони звалюють на те, що вона вешталась зі мною, то з цього нічого доброго вже не вийде.
Ми не просто тинялися, ми навіть ходили на декілька вистав. Вона запросила мене в театр, а я її — у кафе в театрі. Звичайно, відвідуванням театру свою репутацію я вже не покращу, та сам театр мені сподобався. Вистави як вистави: в одній два чудика увесь час очікували якогось Годо, а в іншій намагалися грати різних чортів, мертвих душ. По правді — справжній балаган на сцені та й усе, хоча й веселий. Мені здалося, що народ не зовсім цікавився тим, хто і що там грає, головне було свій гардероб продемонструвати в антракті. Я теж мав що показати: піджак кольору бордо, чорні штани, чорна водолазка, на якій вишитий значок Nike того ж самого кольору. Тому я почувався на своєму місці.
Відвідування вистав не могло настільки змінити ситуацію, щоб батьки Моніки полюбили мене. Вистачало того, що вони не змушували її розійтися зі мною, а я вже буду намагатися не маячити їм перед очима.
Час від часу Моніка забігала до мене, але теж тільки тоді, коли нікого не бувало вдома, проте таке випадало нечасто, бо в моїх батьків не було ні дачі, ні інших справ, куди вони би їздили. У неї вільна територія бувала частіше, оскільки її батьки відвідували дачний будиночок навіть після збору врожаю. Та що з того — її братко приводив додому свою компанію. Чую, що його компанія там добре тусувала разом з курвами, бо коли батьки від’їжджали, він весь час намагався втулити їм сестру. Колись у дитинстві він забирав у Моніки іграшки, ховав улюблені її речі, а тепер робив різні капості. Якось вона спланувала в себе вечірку з подружками, а коли повернулась додому, знайшла там братка, який бухав з компанією.
Для того, щоб у неї знайшлась вільна площа, повинно збігтися сто обставин: батьки мають залишити її вдома, на кшталт, в неї концерт чи якась генеральна репетиція, і треба там у флейту дути, а братко має погнати до якогось свого дружбана. Щоб усе це збіглося, таке передбачалось, може, пару разів на рік. Тому ми вирішили, що найкращим місцем для конгресів був би готель. Однак на це треба наважитися. Вона вважала, що всі її там знають, і я мав піти туди сам, а вона підійти пізніше. Для батьків вона вигадала історію, що ночуватиме в подружки. Я мав зареєструватися в готелі і з’ясувати, як дзвонити у кімнату з міста, тоді вийти, сказати їй, яка в мене кімната, а ще, по можливості, подивитися, чи не зупинилися десь поруч в номері літні люди, щоб Моніка могла сказати, наче йде до дідуся з бабусею в ту кімнату, у випадку, якщо хтось її запитає при вході.