Протягом ночі ми обговорювали ситуацію з її батьками. З ксьондзом на різдвяній сповіді буде набагато легше, ніж з ними. Батько спочатку намагався зробити з її брата достойного спадкоємця, грузили його теж по-всякому: музикалка, різні гуртки, англійська, французька. Але той виявився щиро бездарний. Тому, коли підросла Моніка, батьки взялися за неї, а братка залишили в спокої. То він тепер тільки гуляв собі і все. Роботу мав, але жодна кар’єра, якщо батько не проштовхне, йому не світила.
Від дітей ховають цукерки, а від батьків діти мусять ховатися самі. Коли ми робили фотки з різних вечірок у друзів — відносили проявити плівки до Fujicolor або Kodaks — майже не було що показати її батькам, оскільки на всіх фотках ми були разом. А ще ми заскочили до фотоательє Дайну, щоб зробити спільний портрет на пам’ять. Звичайно, фотки з мильниці спогадів не зменшать, але якщо треба комусь підписати на довгу пам’ять, то на такій не писати. Я на довгу пам’ять нікому не підписував, але дівахам таке подобається. Окрім цього, у дванадцятому класі може згодитися — почнуть всі обмінюватися подарунками, прощатися тощо.
Мені не зрозуміле бажання її батьків, щоб Моніка ходила до музикалки. Питаю в неї:
— Твої батьки самі грають, співають?
— Ні.
— А концерти відвідують?
— Новорічні.
— То чому їм так закортіло з тебе музикантку зробити?
— Не музикантку, а людину. Освічена людина має розуміти музику. А ще це корисно для постави.
— Що, флейта?
— Ну, і для дихальних шляхів.
— Я вважаю, що для постави набагато корисніша їзда на конях.
— Коні — це компроміс: ходжу на музику — можу їздити на конях.
— Мабуть, у дитинстві ще й віршики веліли родичам декламувати.
— Це брату. Мені вистачало пограти на флейті.
— А-а.
Мене вже не дивувало, що Моніка музичну школу відвідує не за власним бажанням, а це — забаганки її батьків. Однак коли вона почала пояснювати, буцім це добре для дихання, я був готовий повірити. Вони вбили їй у голову, що музика допомагає вчитися, добре впливає на пам’ять. Але на неї стільки часу треба витратити, щоб усе вивчити, а після музикалки ще вдома мусиш зубрити. То в чому тут прикол? Якщо музика така корисна, то в мене є плеєр, цілими днями слухаю різний реп, і що? Може, від цього я стану розумнішим? Може, театр теж корисний для легенів? А може, для пам’яті?
Її предки так увірували в користь музикалки, що не тільки дозволили їй їздити на конях, але й пообіцяли купити влітку поїздку закордон. Не до Латвії чи Польщі, а до Англії, а може, навіть і до Штатів — туди, де можна англійську вдосконалити. І це ще не все. Найголовніше, мабуть, те, що вони не змушуватимуть її влітку стовбичити на дачі, полуницю полоти, помідори підливати чи гнути спину із сапкою в руках на грядках з овочами. Вона тих овочів не хоче навіть бачити.
Між іншим, сам я був звільнений від уроків музики. Тобто міг не відвідувати в школі репетицій хору. Мені вдалося так переконати всіх, що в попередній школі до хору мене не брали, то й тут нема чого ходити. Вчителька музики попросила поспівати що-небудь, а я, окрім «Двох півників», більше нічого не вмів, вона послухала і більше не заперечувала, щоб я не відвідував хору. Хоча він був наче й обов’язковим для всіх. Але ж буває, що когось звільняють від фізкультури, а мене — від хору. Правда, іншого такого випадку я не знав. Наш фізрук теж би дозволив мені не ходити на фізкультуру, але зовсім з інших причин. Втім, я хотів, щоб моє прізвище красувалось у всіх графах змагань з легкої атлетики: стрибок у висоту, у довжину, біг на 60 метрів, 100 метрів, кілометр, два і так далі. А щодо уроків музики, навіть не знаю… Пускають якийсь музичний уривок — і маєш сказати, хто його написав. Але хітів з Топ MTV вони не пускали, там був Бетховен, Моцарт, Чюрльоніс. Півбіди ще, коли запускають Чюрльоніса «У лісі», сидиш, дивишся через вікно. Зовсім кльовий урок. Я навіть ноти вивчив, хоча так і не збагнув, для чого вони мені. Вважаю, що краще й не починати роздумувати над тим, що й для чого ми вчимо у тій школі. Не вірю, що уроки можуть допомогти мені врубатися в логіку батьків Моніки. Вони ж не думали, що їхня донька після закінчення школи буде у флейту дути, і точно не цього їй бажали. Вони уявляли її десь у банку чи в якомусь посольстві. Але змушували щодня дути у флейту. Я вважав, що ніхто за власним бажанням не ходить до музикалки, і що вона існує для задоволення батьків. Коли дитинка починає ходити і розмовляти, треба щоб вона, немов у цирку, робила щось таке, що тішить батьків. А всіх батьків тішить, коли діти декламують вірші, співають пісеньки, грають або танцюють народні танці. Однак, коли збираються вони самі, ніхто не читає віршів ні вголос, ні про себе. Проте їм це подобається. Оскільки я віршів не декламував, не грав, а танці кинув ще в четвертому класі, бо вчителька вважала… Та це все зовсім не важливо.