Почастував її склянкою соку, а потім вже без зайвих церемоній взявся за справу. Лизатися довго не став, руки почали виконувати роботу гардеробниці. Тут почалось театральне фіґлярство із запитанням: «А коли твої батьки повернуться?». Загалом справа рухалася вперед без зайвих перешкод. Трошки гальмували лосини, бо вони були слизькими і міцно обтягали.
Вона не почала роздягати мене сама, тому я й не дуже старався. Нарешті я розгорнув її всю і, трошки тремтячи, намагався зосередитися і згадати, що читав там колись у різних брошурах про статеве виховання. Чесно кажучи, про брошури у множині говорити, мабуть неправильно, бо про фізіологічний бік цього діла вияснив колись у Енциклопедії домашнього господарства, а про решту — куди цілувати і де стимулювати, як уже казав — з книги «Ім’ям кохання». Ось і всі теоретичні знання, а решту доповнили фантазії та різні історії з журналів «Венера», «Тільки чоловікам» та «20 центів», на яких було написано «читати, купувати і розповсюджувати дозволено лише особам зрілого віку». Та хто би чекав того зрілого віку! Вискочивши зі штанів, я доволі гладко, без труднощів дав раду з кондомом, бо ця думка весь час крутилася в голові. Насамперед — кондом! Бо раптом потім забудеш. Колись тренувався не раз і зіпсував не один. Та в кіосках вони недорого коштували.
Однак коли моя рука добралася до головної цілі, всі технічні описи перетворилися на літературу чистої води, а мої пальці потрапили у щось вологе, немов гаряча калюжа, здавалось, що засунув пальці у… ну, навіть не знаю, ніби у фарш, тільки теплий. «Знайдіть клітор…» Та знайди ти тут його, якщо такий мудрий. А де він конкретно? Усе тут ніби живе м’ясо. І де тут якісь склепіння або третина нижньої частини піхви? І чому ніде не було там написано, що та вологість буде липкою і — будьте обережні! — матиме якийсь зовсім незнайомий і невідомий запах? І звідки мені знати, чи тут все нормально? Чи все саме так і має бути?
Ці всі непередбачувані фокуси мене трохи вибили з колії, а та лежить собі, немов риба, і майже нічого не робить. Мене це збісило, бо відчув, що чогось не вдупляю. Лежить собі чисто як лялька, не ламається, але й не робить нічого. А я то думав, що вона у своїй бурсі хоч трохи якогось досвіду набула і тут справу розрулить. Може, насправді треба було пустити той балет, у книжці писали, що він навіть фригідних баб може розрухати. Там на початку, коли вступає флейта, то можна таким чином контролювати будь-яку кобру, в мультику таке показували.
І так я, мордуючись під музику Бон Джові, раптом почув, як хтось відчиняє двері. Ну, не хтось, тут ніхто інший не міг бути, окрім моїх батьків. Як це так? Чому? Зараз лише по десятій! І що мені робити? Скоро їм все стане зрозуміло й так, але я, не роздумуючи, швидко підскочив, в штани стрибнув і бігцем до дверей кімнати. Закрив їх і тримаю, ногою підпираючи. «Що я роблю, що за дурня, — думаю, але інша моя половина відповідає мені: — А що я, бля… маю робити? Відкрити двері й сказати батькам: «О! Добрий вечір, заходьте-заходьте, дивіться, яку я вам чудову невістку хочу представити!»».
Я двері тримаю, дивлюсь на Едиту і нічого не доганяю. Та собі лежить і зовсім не поспішає одягатися. Та що це з нею? Кричати чи навіть щось сказати їй я не можу, бо не почнеш тут волати при батьках: ану давай, ворушись, одягайся скоріш! А моя мати вже стукає у двері:
— Відчини, хто там у тебе?! Негайно відчини!
— Нікого немає, — не можу видушити з себе більше ні слова.
Я весь трусився і дивився на Едиту. Навіть в цю мить я ледь не відкинув копита, побачивши, яка вона вся бліда. Я сам, звичайно, теж не з Ямайки, мабуть, так само білий, як крейда… А чого я чекав? Хтозна-чого, але коли по тєліку показують, то тіло має якийсь колір, а тут — усе біле. І вона якась надто справжня, зовсім не така, як на плакатах або в журналах, і мені це не подобається. Майже гидко на неї дивитися.