23
А Бог все одно є. Щодо цього в мене навіть не було сумнівів. Недарма я Біблію читав. Бог не лише є, а ще й допомагає різні справи налагоджувати.
Зустрічаю якось я Марюсика — він колись разом зі мною намагався ходити на дзюдо. З того часу майже не змінився, хіба що тепер — очкарик. Він каже: так і так, може, ти підробітку шукаєш? Та було б не погано, що-небудь нескладне. Дивись, каже Марюсик, — робота дуже конкретна — охоронцем у «Конюшні».
Хтось, мабуть, розгледів у мені світлі перспективи. Та добре, врешті-решт не сам там буду наводити порядок. До того ж на танці всі приходять вже підігріті, та з п’яними скільки там тих проблем.
Пересидиш свої години, і все. Не потрібно ламати голову, де що купити і куди шо зіпхнути. Матері кажу, що йду на танці, оскільки тепер я маю дівчину, то для неї, типу, зрозуміло.
Платили тридцятку за вечір. Це на початках. Коли в їхній касі багато і біля дверей спокійно, то може бути і полтос. Це зовсім не погано. Танці відбуваються цілий тиждень, окрім понеділка і вівторка. Якщо піднапрягтися цілий тиждень, то дивись, можна отримати біля двохсот літів. А за місяць і зовсім пристойно. Якби бабло спускати лише на готель з Монікою, то в неї, можливо, стільки вільного часу не знайдеться. Якби я стільки працював, то в мене не було б коли з нею піти в той готель, бо весь час біля дверей «Конюшні» прийдеться стовбичити.
Почав працювати в середу — найспокійніший день для розігріву. Повний спокій, хоча народу й позбиралося. Після закінчення нам кажуть, що треба трошки допомогти прибрати у залі. Та гаразд, без проблем. Я заходжу до зали, а там на повну увімкнене світло і — повний пипець! Тепер я зрозумів, чому цю діру «Конюшнею» називають — навіть у хліві не буває так засрано. Повсюди валялися пляшки від пива «Ширвянос», «Балтії», «Губернії», «Шведе», деінде пляшки від «Старки» та шампусіка «Аліта», та ще й розбиті. Там-сям по кутках хтось наригав. Навіть саме приміщення мало вигляд, мов після війни. Стеля й стіни облуплені, стільці й крісла обдерті, проколоті, обливані та потріскані так, що важко навіть думати про різну рідину, яка могла там бути. Хоч я сам і не із суперчутливих, проте коли побачиш раптом таке, наче все догори дриґом перевертається, тіпаєшся від огиди. Щойно тут грала музика, лупило світло, виблискували кульчики дівок, все здавалось, наче в казці. Так, ніби підчепив афігєнно класну діваху, затягнув її полизатися, а вона посміхнулася тобі гнилими зубами. Так, ніби в тому мультику, де б’є дванадцята і карета перетворюється на гарбуз, а коні — на мишей. І тут так само — настала друга година ночі, бал скінчився, курви додому. І все, що залишилось з тої казки. Як виявилось, у мультиках показана вся життєва правда, але все доходить трохи з часом. Я так і не зміг збагнути, хто тут може стільки випити, бо ми зазвичай оформлювались ще до танців. Або на місці хтось щось добирав. І хто на танцях п’є пиво?! Ніхто пива не п’є, тільки шнапс.
Якогось вечора пригнало шестеро юніорів з команди «Жальгіріс». Всі задоволені, бо команду Паневежис розбили і тепер перемогу святкують. Є що святкувати. Байдуже, що Паневежис завжди на третьому місці, і за третє місце він рубається зазвичай з командами не з Шяуляя, а з Каунаса, Маріямполя, Плунге чи з Вільнюса. Вигляд мали такий, ніби після змагань навіть додому не забігали, не милися, а одразу почали бухати. Ну, стоїть тепер навпроти мене шість кнурів: чотири з них із сутички, десятий і п’ятнадцятий. Очкарик з каси каже: я не пускатиму до зали чуваків у трєніках. Та хто тебе питатиме, якщо не хочеш, щоб ми заплатили, то дякуємо, і ми йдемо просто так, будемо вважати, що ми із запрошеннями. А я вже закипаю, придивляюсь, котрого когута рубатиму першим. Уперше маю легальну нагоду натовкти пику представникам команди «Жальгіріс». Може, й не зовсім легальну, оскільки не знаю, хто тут працює легально, та все одно моя позиція більш легальна, ніж їхня. Правила є правила, це так, як у регбі. Сюди у трєніках не можна, сказано ясно. Але їх шестеро, а ми біля дверей втрьох. Очкарик не рахується, йому головне дбати про кенгурушку, бо в ній всі бабки і наша зарплатня теж. Ми вишикувалися в чергу, стоїмо з голими руками, без жодного газового балончика в кишені, без нічого. Вони підходять впритул до нас. Один з нас мєнт, другий каратист, ну, і я. Зазвичай вистачало шкафа-каратиста і незворушного погляду мєнта, щоб побазарити і все порішати.