Однак гаразд не було. Моніка роззиралася навколо з надією, що ми підемо у якусь чисту кімнатку чи ще кудись. Коли я сказав: «Ось тут ми й будемо на цьому диванчику», — вона просто оскаженіла: «Людей у цьому гадюшнику взагалі не мало би бути, я тут навіть коней не тримала б. Якесь щурине кубло!». Вона завелася і розвернулась іти геть. Я намагався її зупинити: ну, в тебе ж зі собою є простирадло! Однак вона мене вже не чула. Бігти за нею я не міг, не залишиш все тут відкритим на ніч.
Цього разу запасного варіанта в мене не було. Лоханувся я конкретно. Яким чином я би не рахував, тут діють не лише математичні формули, але ще й якась хімічна хмарка у дужках. До мене часом багато що доходить чомусь запізно. Якщо їй подобаються коні, зовсім не варіант, що має сподобатися «Конюшня». Це, мабуть, тому, що їй не коні, а скакуни подобаються. Ось у чому справа!
Що тепер мені залишалося? Я поставив першу, що трапила під руку, касету, знайшов пляшку «Старки» і завалився на диван посеред всього цього бардаку. Завтра куплю в крамниці ту пляшку і поверну її бармену. Незвично було самому бухати, раніше ніколи цього не робив. Навіть виникало бажання оглянутися, чи ніхто мене не бачить. Коли пару ковтків хильнув, почав усе обмірковувати: якщо дивитися просто, то дивне відчуття з’являється у зв’язку зі ставленням інших до питання пиття наодинці. Проблема не в тому, що несмачно, чи щось не так, а в тому, що на тих, хто п’є наодинці, дивляться з підозрою. Кажуть, якщо ти п’єш сам, у тебе — проблеми. Можна подумати, коли п’єш у компанії, то в тебе нема проблем? Якщо навіть і нема, то коли надерешся, стопудово їх наробиш. А сам не наробиш, та коли ще й не можеш вийти на вулицю. Звичайно, дивне відчуття не зникне, бо інші так не сиділи і так не роздумували. Вони все одно будуть товкмачити тобі, що пити одному означає, що в тебе — проблеми. Але тепер це вже їхні проблеми.
А на касеті були записані хіти минулого літа. Може, й позаминулого, я вже не пригадую, але суть у тому, що більшість хітів чим далі, тим більше здавались облущеними — у тому сенсі, що вони від мене вже відскочили, тому здавалися дуже кумедними. Ймовірно, що весь той час — усе, що було рік чи два тому — ніби відлущився від мене і відскочив. Було відчуття, що та музика і тодішній я зі мною далі не підуть. А коли не підуть, треба якомога швидше з тим усім розпрощатися і остаточно покласти на тому хрест. Одні пісні дратують, як і колись, скажімо, такий U.S.U.R.A’s «Open your mind» або Apache Indian «Boom Shack-A — Lak». Чи той чувак з 2 Unlimited. Він здається таким крутим, скаче, мов якийсь клоун, якби стукнути його ногою, відлетів би, мов грибочок. Серйозні пацани зазвичай не ходять, раму викинувши, вони бувають простішими. А тут ті, що тренуються якихось кілька місяців, виставляються крутішими за самого Брюса Лі. Доки не натраплять на когось по-справжньому серйозного. А в тєліку всі можуть подриґатися.
Хоча коли грає Мерк’юрі, наприклад «Living on my own», зовсім класно, таке може грати й далі. Коли почалось «One night in heaven», я подумав: ось, одна ніч у «Конюшні», задля якої я тут пахав цілий місяць. Сиджу і міркую: бабки є, вільна площа є, а дівки нема. За всіма законами, ці речі мали б зійтися, а в мене — навпаки. Ну, де ти бачив, щоб у пацана були бабки, а дівка від нього втекла. І що я роблю не так? І нехай вона мені не розповідає, що бабло — то не важливо. Якщо не важливо, то чому я тут втикаю. Заради бабок, які потрібні нам обом. В іншому випадку я би міг сидіти з Мінде на індуському концерті і балдіти від того, як їхня музика зносить дах.
Не знаю, як в інших, але в мене чомусь розходяться бабки з дівками. Або одне, або друге. І чому так: або — або. Хтозна, може, це якась моя індивідуальна закономірність, моя особлива формула, проти якої не попреш. Колись я чув проповідь, де пояснювали, що не можна одночасно служити Богу і Мамоні, тобто — одночасно мати бабло і бути добрим. Можливо, що й у мене щось схоже. Може, для інших це правило не діє, тільки для мене. Ще казали, що треба дивитися на птахів — вони не сіють і не жнуть, але з ними все добре. Може, їм і добре, але мені — ні. Птахи, звичайно, це гарно, колись я уявляв, що саме так і треба грати в регбі, як той Джонатан Чайка гасав. Проте у реальному житті я б подивився, скільки ті ксьондзи протягнули б, як птахи, якби набожні жіночки не скидалися щонеділі їм по літу, а хтось і більше. Головне ж любов, чи не так? Любиш і ні про що не думаєш.