Більше я не міг, як придурок, кричати «Тут нікого немає!» і мусив відпустити двері. Коли батьки ввімкнули у кімнаті світло, вона, дякувати Богу, хоча б у трусах була. Справи це не міняло, але все ж якось легше…
Не знаю, чи є потреба розповідати, що було далі. Мене здивувало, що батьки спочатку бризкали піною на неї, ніби мене тут і не було. Обізвали останньою шльондрою, налякали, що підуть до її батьків, запитували, чи вона має розум, бо старша, а все одно не думає про те, що коїть і чим це все може скінчитися. І так довбали, доки вона не одягнулась і не вискочила за двері.
А тоді вже вони звернули увагу і на мене.
3
На довгі читання моралей було вже запізно, тому базар був конкретним. Вони cказали, що я просто осел, бо, певно, хочу зруйнувати своє життя, але мені чомусь здавалось, що я хочу його почати.
Вони казали, що я, мабуть, хочу стати батьком, і таким чином школи не закінчити, загнатися, виховуючи дитину, на що я спробував щось лепетати про презервативи.
Батьки казали, що я дурний, бо маю справи з такими нікчемними шльондрами. Я намагався пояснити, що вона зовсім не повія й зі всіма не гуляє, принаймні я про таке нічого не чув.
— Вона хотіла сюди прийти чи ти сам її запросив?
— Ну, я сам, а що?
— А те, що хай вона дорогу сюди забуде.
Корочє, все трапилось, наче в якомусь тупому анекдоті. Але я не був жодним персонажем з тих історій — ані коханцем, ані розлюченим чоловіком, — я просто був школярем, якому немов по пиці заїхали мокрою ганчіркою. Сиди вдома й роби уроки. Ось так до вісімнадцяти років і сиджу вдома та роблю уроки. Така моя функція. Я навіть не знав, що відповісти. Оправдовуватися? За що? Що діваху хотів? А це — зло? А що тоді добро? Сидіти над уроками і дрочити?
На другий день погнав я до Мінде. Той, такий весь задоволений, показує мені, як уже може сісти на шпагат. Ще трохи, і буде крутіший за Ван Дама. Особисто мені ті його шпагати здавались кумедними: витягуєшся, ноги задираєш… Можливо, вигляд у нього нічого такий, може, на когось це й справить враження, а якийсь слабак навіть в штани накладе, однак якби такий клоун потрапив у руки нормально накачаному чуваку, то вважай, йому повний капець.
— Молодець, — кажу йому. — Якби ще й з плакатами справи йшли так добре, то було б взагалі зашибісь.
— А до чого тут плакати?
— А до того, що ми тут качаємося, і бабки могли б качатися разом. Пам-пам-пам — м’язи ростуть, і відсотки тільки сипляться…
— Та що з тобою?
— Х*й на буксирі! Та роби ти свої шпагати, а я зараз мушу пригальмувати — погризся з батьками.
— Що трапилось?
— Та застукали мене з Едитою. Повернулися додому раніше, а там вона лежить гола…
— То ти вдома з дівками кувиркаєшся, а мені мозок виносиш, що наші плакати стоять без діла? Тільки на цьому тижні півкласу Томаса у п’ятнадцятій школі наші плакати купили, а ми до цього часу там нічого не продавали…
— Воно то так, тільки все одно здається, що все стоїть на місці без руху…
— Мені здається, щось інше тобі без руху стоїть, а не плакати. Гаразд, проїхали. А що батьки сказали?
Йой, і як мене замахали різні волохаті слабаки, які знаходять можливість повчати тебе не гірше матері, а ти знаходишся у такій жопі, що навіть не здатен нічого відповісти їм.
— Та що казали, що казали… казали, що я дітей нароблю.
— Треба було попросити, щоб навчили.
— Аякже! Сиджу там поруч і дивлюсь, чи правильно все роблю.
— І що тепер?
— Що, що. Виписали піздюлєй, пригрозили різними байками, казали, якщо буду ще чудити, то прикриють все — не дозволять ходити на тренування і взагалі нікуди. Тому тепер потрібно трошки посидіти спокійно.
— Та візьмеш і підеш собі. І що вони тобі зроблять? Не треба тут сцяти у штани.
— Так-то воно так, але, може, не треба з ними йти на ножі. Я ж не можу взяти й сказати батькам: дякую, було приємно — і бувайте. Я ж залежу від їхньої кишені і даху над головою. Тепер потрібно трошки посидіти спокійно. Нехай вважають, що все сталося випадково. Нехай думають, що вона сама до мене напросилась.
— Гаразд. А як тоді наші справи з Ригою?
— А що Рига? В нас ще бабок немає, щоб туди поїхати. Спочатку треба всю виручку за плакати позбирати. А з тими, що ми маємо, можемо з українцями щось замутити.
— Та фіг з тими українцями, що там з ними мутити, — відмахується Мінде.