Я не встиг нормально втягнутися у медитацію, раптом чуємо, як почало тягнути касету.
— Бля, зажував! — підскакує Мінде вимикати магнітофон. — Ти нарешті нормальний магнітофон купи!
— Та нічого, зовсім нормальна та моя «Весна М-310 С». Можливо, звуку бракує, але зате створюється враження, що той Казлаускас тобі одному на вухо шепоче. Все здається ще реальнішим. І не дери, дай, я сам акуратно все дістану.
Мінде побачив, що його касета не так уже й страшно постраждала, трохи заспокоївся і запитує мене:
— Ну як, чи відчув що-небудь? Я трохи відірвався від землі, здається.
— Я то ні. Майже нічого не відчув. Тому не знаю, можливо, і міг піднятися. Коли я чув флейту, мої думки крутилися тільки довкола Моніки, а все тепло не по тілу розходилося, а збіглося в одну точку. Тому та одна частина тіла трохи левітувала.
— Ні, ну, ти справді дурний.
— Що дурний, що дурний? Там казали розслабитися, я й розслабився. Казали — головне нічого не думати, я й не думав. Чую флейту, і мені, немов тому собаці Павлова, слина тече. І як я мав, на твою думку, уявити, що бачу хмари, землю з гори. Як я міг це побачити, коли найвище, куди я піднімався, це в парку на Чортовому колесі та в готелі «Шяуляй» з Монікою. А літаком я ніколи не літав. У горах теж не бував.
Мінде розповідає, коли купував ту касету, продавчиня запропонувала прийти на одне зібрання. Казала, якщо не сподобається, зможете піти геть. Тут, зовсім поруч, на Південному по вулиці Айдо. Ну гаразд, треба завітати. Можливо, там хтось в Індії бував, зможе навчити, як правильно розслабитися, щоб слюни не текли як собаці Павлова. Нічого поганого не станеться.
Кілька днів потому ми пішли туди. Дерматинові двері відчинив чувак з довгим хаєром приблизно біля полтинника. Ми привіталися, представилися, познайомилися з кожним. Тобто там треба було сказати свої імена. Тинялися, роздивляючись квартиру. Хата як хата. Гарнітурна стінка, як і у всіх: з фужерами, з тарілками, що звідти виймають раз на рік. У деяких місцях лежали розкладені скляні кульки, камінці, якісь дивні палички. З кухні аж до коридору провисали розтягнуті гірлянди з сушених яблук та грибочків. Публіка зібралась якась надто сіра: вбрана у сіре, і здавалось, що одяг їх взагалі не цікавив, навіть в дзеркало не дивилися перед виходом. Хоча там були й непересічні діячі. Один чувак із перев’язаним стрічкою довгим волоссям натягнув на себе полотняний мішок, підперезавши його замість пояса шнурком, та повішав на шию собі скручений цвях. Інша пенсіонерка ходила у народному костюмі — дай у руки гуслі, й можна посилати на Свято литовської пісні. Поруч із нею сидить тітка у довжелезній, аж до землі, в’язаній хустці. Усі балакали, мабуть, ще на когось чекали.
— Мило було побачитися цієї ночі, — говорить один.
— Так. Могли би частіше зустрічатися. І необов’язково на тому самому даху.
Ми з Мінде переглядаємося. Я збагнув, що на почутий уривок розмови ми обидва відреагували однаково, і вже тепер стало абсолютно зрозуміло, що ми тут уперше і востаннє. А вони далі продовжували бесіду про сни і про те, як спілкуються з померлими. В іншому куті сидів якийсь очкарик у подертих шкарпетках, біля себе поставив загадковий рудий саквояж і безупинно цитував Геродота, котрий писав про литовців, що вони можуть перетворитися на перевертнів. І ще додав цитат із фольклору, щоб переконати у тому двох жіночок — таких, що на базарі фарш важать, — бо по їхніх очах було видно: не повірили йому.
Коли вже всі позбиралися, ми сіли за розкладний стіл, такий, як і в інших квартирах на всіх родинних забавах. Один чувак почав, підкашлюючи, читати реферат про Леніна і Реріха. Як виявилось, різні там парапсихологи, чи як їх назвати, називали Леніна Махатмою, тільки ніхто про це не знав і не говорив. Тоді промовець почав розповідати про схожість комунізму з буддизмом, щось про комуну і спільноту. З того всього в моїй голові повстала якась общага, і я там не зрозумів нічого. І що може бути спільного між комунізмом і буддизмом? Мабуть, похуїзм. Бачу, що увага Мінде більшою мірою зосереджена на дослідженні вмісту стінки, ніж на слуханні. На полицях один біля одного тулилися альбоми: «Шяуляй», «Західноєвропейське мистецтво», «Радянська Литва», «Земля та її блага» Чюрльоніса, Атлас туриста, «Червона книга Литовської РСР», «Радянська енциклопедія» у червоній палітурці, «Бібліотека Всесвітньої Літератури» в брунатній палітурці та різнокольорові книжки з болгарськими, чеськими, фінськими, американськими та іншими народними оповіданнями. Ще були книжки альбомного формату з народними казками «Жива вода» та «Небо валиться» Казіса Борути. Вони стояли з іншого боку Чюрльоніса. Христос скорботний, очевидно, теж тут нудьгував.