Відразу після показу мод заспівала Сауле і почали грати «Риби». Сауле співала бозна-якою мовою, ймовірно, індуською, і в ритмі бубна виспівувала всі свої думки, що кружляли в її творчій голові. А ось мої полізли до роздягальні за Юрґою. Моє несподіване хвилювання від зустрічі з Юрґою аж мене самого здивувало, проте трошки й розвеселило. Щось усередині загуділо і почало закипати.
Барабанщик з перев’язаним стрічкою довгим волоссям тарахкав далі щосили, одна діваха підскочила і ткнула за ту стрічку йому квітку. І раптом мені все проявилось у новому світлі — та тут всі вони свояки! Тут зовсім не так, як по тєліку показують, коли чужі виконавці високо на сцені, і ти не можеш підійти до них. Тут усе на місці і всі свої. І я усвідомив, що для міста Шяуляя зараз важлива не стільки та битва при Сауле[22], скільки голос цієї співачки Сауле. Для того, щоб усвідомити і відчути щось. Але я майже не можу висловитися, бо не шарю в такій музиці. Однак коли слухаєш співачку з власною бандою, яка лабає не гірше, ніж Enigma чи Deep Forest, і все бачиш вживу, не по MTV, і знаєш, що це в нашому Шяуляї та всі вони з Шяуляя, то здається, що справді небо разом із сонцем опустилися на землю.
Я говорю Мінде, що нема чого їхати в ту Індію, тут у нас на місці музика буває навіть краща, яка й без вправ на підлозі відносить кудись в інші світи.
А тоді до нас підійшла Юрґа, вже без гриму. Привіталась. Вона не здивувалася, побачивши нас тут, і це мені сподобалося. Якби вона спитала: «А ви що тут робите?» — було б зрозуміло, що ми тут якісь чужі, не в тему. Вона каже: знаєш, у мене в рюкзаку ще лежить твій шалик. Добре, що вона сама так почала, бо я відчував, що моя либа вже некерована. Нехай вважає, що я про той шалик гадав день і ніч.
Далі грала група «Рівний дощ», співала Аріна, Руокіс з Gin’Gas, а наприкінці вибухнув у повітрі Winchester rap — весь цей мікс разом, такий собі масаж мозку. Потім лабала група «Байдуже», важко було врубатися, про що вони там співали, але байдуже — всі від них кайфували, здавалося, що краще й не буває. Я не відставав від них, мені не хотілося виділятися, бажав бути, як вони — ніби мені дах поїхав. Іноді я відчував, як помітно з боку, що я не такий, як вони всі, і не розумію ні слів, ні музики, але мене заспокоював щоденник Далі, де художник писав, що іноді він сам роздумував над тим, чи його картини мають якийсь сенс. Головне, щоб усі інші вважали, що все тут дуже складно і має глибокий сенс, і для пересічного сприйняття нема жодних шансів. Тому звідки знати, де тут є сенс, а де нема? Не почнеш розпитувати Юрґу: слухай, а про що вони співають? Ганьба якась.
Юрґа на мене дивилась люб’язно, мені здалось, вона радіє, що зустріла мене тут. Тусили далі з нею разом, поруч, і я потрохи забув, що тут маю виглядати якось по-іншому, несподівано для себе подумав, що почуваюся зовсім вільним. Час від часу почали траплятися провали — немов перервана плівка, здавалося, що не ти танцюєш, а всередині тебе хтось дриґається і твоїми кістками вимахує. Тут тобі не стіни підпирати на шкільних дискотеках в очікуванні, коли все нарешті почнеться, а потім боятися, щоб не почалась ламбада, і впадати в паніку від Scorpions «Wind of Change». Тут нема медляків, кожен танцює сам по собі. Ми танцювали з Юрґою поруч, я б не сказав, що кожен сам по собі. Ми переглядались, і наші погляди говорили все про музику, наше самопочуття і про решту. Про все, що хотів би почути. Іноді ми бралися за руки і танцювали разом, хоча ніби і окремо. Нарешті головний діяч сьогоднішнього дійства отримав букет риб замість квітів, і всі почали розходитися.
Коли ми вийшли, була вже майже дванадцята.
— Чимало народу тут зібралось, — кажу Юрзі, і думаю, що таку кількість чуваків в обірваних джинсах я бачив уперше.
— Багацько, хоча на концерти металу збирається, мабуть, ще більше народу.
— А.
— Тож Шяуляй — литовський Манчестер.
— А… У цьому сенсі.
22
Битва при Сауле (нім.