— Тобі подобається Далі? — запитує мене Юрґа, розглядаючи репродукції.
— Ну, подобається, — кажу, перебираючи пальцями ніг у промоклому кросівку, бо коли ними не ворушити, вони мерзнуть. А коли рухаю, то з’являється таке мерзотне почуття, що картини Далі виглядають цілком милими. Певно, та нога скоро не висохне.
— Чому?
— Не знаю, мабуть, тому, що там нема змісту.
— Як так — нема?
— Не знаю, дивлюсь на них, а роздумую про себе, про свій сон або ще щось. Тепер я глянув на тих павуконогих слонів і чомусь подумав, що ти зі своїм зростом мала би грати у баскетбол.
— Ні. Я колись ходила на хокей на траві. Але недовго.
— Справді? Нічого собі. Там класні ключки.
— Тому й ходила. Набагато спокійніше з ключкою по місту гуляти.
— А. Це так, як у мене з картинами Далі, — головне побічний ефект.
Юрґа каже, що про її ноги є інша історія. Каже, що розповість, якщо домовимось, що я теж розповім їй якусь свою історію, якої соромлюсь і нікому не хочу розповідати. Такі історії допомагають краще пізнати одне одного.
І вона розповідає про конкурс найчарівніших ніг.
— Ну, й перемогла?
— Ну, й перемогла.
— Ну, то вітаю.
— Але грошей не отримала.
— Як це?
— За друге місце давали чотириста літів, а мені — цінні подарунки спонсорів. «Шяуляйська шкіра» подарувала шкіряну куртку і штани. Штани ще можуть бути, але куртки шиє моя власна мати. А салон ювелірних виробів «Смарагд» подарував браслет. І що мені з того, що він штуку літів коштує. Дали б краще ту штуку або хоч половину. Та нехай, насрати мені на них.
— А що було в тому ганебного?
— Як це — що? Показувала всім свої ноги, мов та корова. У воді поплюскалися, у всіляких накидках походили, потім без накидок, тільки у бікіні, повільно, швидко, по-різному. Мов на виставці собак. Так потім і почуваєшся, як сука. Сука з власного бажання, за бабки.
— Ааа, ну, можливо. Я не подумав.
— Гаразд, тепер ти подумай і розкажи мені свою історію. А поки ти розповідатимеш, я намалюю твій портрет.
Вона дістала аркуш паперу, олівець, порадила мені, як краще сісти, і почала. Яку я міг розповісти їй свою ганебну історію? Я ж не буду розповідати їй про Roxett. Несерйозно. Проте не можу я їй сказати: знаєш, мені найбільш соромно навіть не за тих чуваків, яких ми віддубасили біля «Конюшні», і навіть не за Тринадцяте січня[24], коли вночі якась баба на все горло верещала: «Людоньки! Їдемо до Вільнюса захищати Литву!» — а я збісився і від злості, що вона вночі волає, думав цеглою в нею запустити… а вдень пішов до півбратка покачатися і по тєліку побачив, що насправді відбувалося, — аж моторошно стало, і хоча цеглою не запустив, проте все одно сильно соромно було… Не міг я їй сказати: «Знаєш, найбільш мені паршиво від того, що я тепер з тобою гуляю, а Моніці листи пишу, і мені перед очима постійно стоїть картинка з нашої з нею останньої зустрічі, коли вона грала на флейті, і ми стояли обійнявшись, і ревіли обоє, а я часом думаю про твої італійські труси і про те, що ти могла би бути моїм запасним варіантом».
— Чого мовчиш?
— Ще роздумую.
Не почну ж я їй розповідати, що вчора я нарешті отримав листа від Моніки. Все в неї добре, написала, що робить у школі, а наприкінці листа запитує, що зі мною, бо коли вона дзвонила, то так тихенько їй сказав «я тебе кохаю»? Може, щось трапилось? Може, вже не кохаю? Я мав щось придумати, втім, що? Не можу сказати, що більше не кохаю, це не так. Але чому я так тихо сказав? Хоча мені так не здавалося, мабуть, у мене голос такий. Не буду ж посеред ночі кричати, як верещав тоді у мусарні: «Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Може, треба було сказати таким самим голосом і тоном як новину якусь, знаєш, пішов сьогодні на базар за огірками… Чого, чого? Ну, скажімо, приглушеним голосом я хотів показати, що для мене це важливо і про це я говорю по-іншому. Чи мені соромно? Ні, не соромно, але я не збираюсь про це розвішувати оголошення по всьому Південному. Та добре, не вмію я казати «я тебе кохаю», а де міг навчитися? Може, слухаючи Salt’N’Pepa по MTV, або «Let’s Talk About Sex», але про секс говорити ще важче. Хіба би з друзяками, але у цьому випадку це вже буде майже таким самим, як рибалки розповідають про свій улов. Усе-таки, суть не в словах. Що можуть сказати слова? Нічого. Не слова головне. Тому я й не говорю, бо про що тут говорити. Я мов той кінь — мої очі про все говорять.
24
Тринадцяте січня — Січневі події у Вільнюсі, або Штурм Вільнюської телевежі — події 8—13 січня 1991 року в столиці Литви Вільнюсі; спроба вищого радянського керівництва воєнними методами повернути Литву, яка ще в березні 1990 року вийшла зі складу СРСР, проголосивши свою незалежність. Кульмінацією протистояння став штурм радянськими військами та спецпризначенцями вільнюського телецентру, під час якого загинуло 15 людей.