Ось так і минула та весна: в прогулянках та розмовах з Юрґою, слуханні «Нірвани» та Prodigy, в роздумах про те, як далі будуть йти справи з Монікою, а часом — про ті труси з мереживом, що під джинсами Юрґи.
27
Я не зміг зустріти Моніку, оскільки з Вільнюського аеропорту її забрали батьки. Навчальний рік уже завершився, але батьки дозволили мені декілька днів залишитися вдома і не їхати в село, оскільки за кілька днів мав початися чемпіонат юніорів.
Моніка повернулась додому, не лише наїздившись на конях, награвшись у баскетбол та здійснивши грандіозний пролом в англійській мові, але й з такою бабською зачіскою. Можливо, накрутила волосся на бігуді, щоб бути схожою на Мераю Керрі, але була схожа на подружок моєї матері з хімічними завивками. Мало того, вона накупила блискучих губних помад та лаку для нігтів ніг. І я згадав бредні Едити про відьму. Ну скажіть, де ви бачили відьму з хімічною завивкою, блискучою помадою і полакованим нігтями ніг?
Але більше нічого поганого не було. «Знаєш, — пояснила вона, — батьки не дозволяли мені ні макіяж робити, ні нігті лакувати, вони вважали, коли пофарбую волосся — зійду з правильного шляху, тому я випробувала все». Коли обдумати більш розважливо, її усмішка зовсім не змінилася, а під блискітками була та сама кішка, яка й досі могла розворушити всі мої нутрощі. Вистачало побачити, як вона рухається, ходить, усміхається — і починав щиро вірити у те, що вона увесь той час лише про мене й мріяла. І думала лише добре. Тому яка різниця, яку музику вона любить або який театр їй подобається, тим паче, яка в неї зачіска. Потім вона зможе почитати інші книжки, послухати інакшу музику; якщо вона змінилася за півроку, як і я сам, то за наступних півроку зможе змінитися ще. А такої кішки всередині сам не виростиш. Головне — не тиснути на неї, не вимагати, щоб одразу, треба обережно.
Я розглядав різні дрібнички, які привезла Моніка, а вона попросила допомогти їй витягнути вію, що впала в око. Можливо, це вперше я подивився так зблизька в її очі. Кажу: у тебе колір очей трошки різний — одне більш синє, а друге — сіріше. Якось дивно було її торкатися, немов зустрілися вперше. Ніби все знаєш, але опановує сумне почуття відчуженості. Минуло півроку, зустрілися, стоїмо одне навпроти одного, а таке відчуття, що за той час ніби постаріли, або невідомі крижини віднесли нас у різні боки. Я за той час відростив волосся, підбрив його з боків, стою у порваних джинсах та обвислій футболці. А вона з тою хімічною завивкою, з блискучими пазурами та рогами… Ясно, що на таке дивне моє сприйняття вплинув той лист Едити. Мабуть, це безглуздя, яке вона написала з ревнощів та помсти, але тепер ти стоїш і спостерігаєш, наче якийсь детектив, намагаючись зауважити, чи Моніка щось там не мимрить, не чаклує і чи раптом не здіймається із землі. Лист можна викинути геть, однак як усе це вимести з голови?
А Моніка мене не вимітала зі своєї голови, ймовірно, що навіть передбачила напрямок мого руху. Вона привезла зовсім класну річ — шкіряну стрічку на шию з кулоном інь-ян. Каже, тобі різні японці подобаються, тому ось. А ще подарувала великий альбом «Далі» видавництва Taschen. Мені тільки щелепа впала, і в мене не знайшлося слів…
Моніка розповіла, що там, у старших класах, вони вчать лише декілька предметів. А ще всі ходять у формах, навіть у приватних школах. А потім почала нити: і що я нікуди не зможу вступити, приїдуть вступати всі з сіл з гарними оцінками, а в нашій школі ніхто дармових оцінок не роздає… Потім починає марити конями. Там вона не лише їздила верхи, а ще навчилась скакати через бар’єри. Тепер марить тим і не знає що робити, де тут спортивних коней… ну, скакунів знайти. Я теж підстрибую, намагаюсь щось їй розповісти про те, як я тут жив… Але що тут розповідати, коли залишилось кілька днів до від’їзду на село. Їду туди на три місяці, і знову будемо з нею рухатися у різні боки.
Прикинув, що за той час, який залишився, можна спробувати перестрибнути на мою крижину і порухатися моєю траєкторією. Може, сходити на концерт і подивитися, як вона відреагує на мою нову музику.