степовика зі Слобожанщини (колись автономної, гетьманської, а згодом
перетвореної на плацдарм російського наступу — саме по ній, до речі, найлютіше
пройшовся голод 1933-го, підрізаючи на пню давню хуторянську культуру,
обезлюднюючи цілі райони — згодом заселені прибульцями з Росії) сам вид містечок
Галичини — із недоруйнованими Радянською владою середньовічними фортецями й
вузькими вуличками колишніх єврейських кварталів, якими в неділю бабусі
провадять біло вбраних дівчаток до першого причастя, — то вже "майже Польща",
така сама екзотика, як татарські мечеті в Криму чи на Поділлі.
Щоправда, в своїй урбанній версії українська культура споконвіку була строкатою,
гетероґенною: в міському ландшафті мазепинські барокові собори природно сусідили
з польськими костьолами та синагогами, а на базарних торжищах стояв різномовний
лемент — від волоського до вірменського. Росія доклала чимало зусиль, аби, як
любили висловлюватися більшовики в своїх партійних програмах, "знищити
відмінності" (між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами,
горами й долами...), — на чому, врешті, й зазнала ґлобальної, цивілізаційної
поразки: всяка-бо життєтворчість мислима лише як урозмаїтнення, отже помноження
відмінностей, загладження ж їх є, навпаки, процесом інволюційним і можливе хіба
на рівні "найнижчого спільного знаменника": мовно — на рівні калікуватого
російського "ньюспіку" з непозбутнім акцентом, конфесійно — на рівні нуднющих
"відправ" під гіпсовим погруддям Леніна, майновo — на рівні загальних злиднів...
Продукт такої заглади — трагічний homo soveticus, нині безнадійно заблуканий у
пошуках своєї культурної приналежности, — особливо чисельний на Сході й Півдні
країни, там, де російський вплив тривав найдовше. А проте й на Правобережжі
зрусифікованим уже в третьому поколінні полякам і євреям нема звідки, за А.
Заґаєвським мовлячи, "їхати до Львова" — чи, відповідно, до Умані або Бердичева
(колишніх духовних осідків хасидизму): неавтохтонні меншинні культури України
виявились практично беззахисні перед совєтизацією.
Проблема, одначе, в тому, що свідоме власної тожсамости українство існувало в
колоніальній Україні на таких самих правах, як і решта "меншин" (звісно, крім
російської), паралельно їм, не зливаючись і не перетинаючись, — просто його
оборонна потуга виявилась дужчою. Правда, й тиск на нього був дужчим: панівна
культура владно нав'язувала українцям той спотворений, ґротесковий "образ себе",
котрий не лишає місця для самоповаги, — щось як коли б полякам довелося, за
браком інших джерел, ототожнювати себе єдино з "полячішками" у романах
Достоєвського, а східним німцям — із німецькими персонажами радянських фільмів
про війну. В таких умовах вирішальним було зберегти своє велике "НЕ" —
свідомість того, що "ми", по-перше, НЕ такі (як "вони" нас бачать), а по-друге,
НЕ те, що "вони": "ми" — інші, "ми" — Європа, то тільки через "них" у "нас"
звихнулась історія... І от з'ясувалось, що в Україні незалежній саме поняття
"ми" набуває зовсім іншого сенсу — що українська нація не тотожна ні власне
етнічному, ані навіть україномовному українству (в молодшій ґенерації дедалі
більшає людей, котрі йменують себе "українцями російського походження"), що
доскіпатися якихось синтезуючих констант в ким тільки не твореній (і все ж то не
без участи українців!) українській історії — справа геть безнадійна, і ліпше
відразу махнути на все те рукою, та й запустити в річницю війни ветеранів УПА з
ветеранами Радянської Армії по вулицях спільним ходом, в надії, що скорботна
пам'ять усіх примирить, — з'ясувалося, що над Україною, якою вона повертається
"до себе" після відвічної одіссеї, взагалі навряд чи можлива парасолька єдиної
ідеології. Та й чи потрібна?
Це дуже важко прийняти — надто після незабутньої "школи комунізму", де існувало
Єдино Правильне Вчення, і світ ділився на "за" і "проти". Крім того, сумніваюся,
щоб мій приятель-художник, якого студентом били в КҐБ по вухах, залишивши йому
30% слуху, став розчулено обійматися зі своїми тодішніми майорами (а тепер,
либонь, полковниками) в пориві національної єдности. Але, протинявшись добрий
десяток літ поза Україною (то був особливий феномен — прихованої, "брежнєвської"
української еміграції, коли інтеліґенцію витискали до метрополії, унеможливлюючи
їй будь-яку працю вдома), сьогодні він проходить Андріївським узвозом — цим
київським аналогом Монмартру й Ґрініч-Вілиджу, — зі статечним, блаженним спокоєм