домовласника: він знайшов свою Ітаку.
Хто — на Андріївському узвозі, хто — на дачному городчику (за статистикою, понад
50% населення живиться з власних присадибних ділянок): в Україну вертається дух
осілости. На руїнах одної з найдавніших у Європі аграрних культур, після
голодомору й примусової колективізації ("традицій підрізації", за формулкою
поета) українці помалу, вперто й терпляче відновлюють своїх genii loci, культ
місця. Тожсамість, як у добу феодальних князівств, виміряється — тутешністю.
Українська історія вернулась на круги своя.
"Що дасть нам силу?"
Це ще одне з класичних українських питань — сформульоване понад вісімдесят років
тому Лесею Українкою, котра й відповіла на нього, власним життям і творчістю:
заселивши заборонену й переслідувану мову ("дім буття", за Гайдеґером, в
українському випадку — забитий дошками) цілим пантеоном персонажів світової
культури, від героїв гомерівського епосу до пророка Мохаммеда, Дон Жуана й
масачусетських піліґримів, і в той спосіб піднісши сволок "української хати" на
вселенську висоту. Це дуже "центральноєвропейська" відповідь — коли духовним
еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає
культура (ще Масарик свого часу стверджував, що "національна ідея є ідея
культури"!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес
універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.
Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська
культура витримати вдруге (після "Розстріляного Відродження" 1920-х) завданий їй
історією іспит на "мажоритарність" — із вічно загроженої,
покривджено-"меншинної", скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною
—"своєю", обволікаючою й проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну.
Для початку вона має "привласнити", опанувати й органічно ввібрати в себе всі
дотеперішні духовні злети, що відбувалися в сфері її присутности й відчужувались
од неї метрополією — ну скажімо, розгледіти обриси українського ландшафту в
естетиці того ж хасидизму чи включити в свій контекст не лише Гоголя, а й
"породженого" ним киянина Булґакова (дарма що того трусило від люті на сам звук
української мови!): все це також значною мірою "наше", і за відродження та
розвиток "меншинних" культур на українському ґрунті — як матеріальному, так і
духовному, — тепер відповідаємо — ми.
Спроба 1920-х вибудувати "мажоритарну" культуру скінчилася трагічно — але вона
лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський
аванґард, і прозу Хвильового та Підмогильного, — те, що допомогло українцям не
повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому неіснуванні.
Новий образ Ітаки, що його має витворити уже пост-колоніальна українська
культура, і буде для нашого Одіссея новим "образом себе". Так що, за великим,
екзистенційним рахунком беручи, головне наше національне випробування ще
попереду.
Доба героїчного епосу минулась. Наразі переходимо добу конструктивної самоіронії
— ну бо як інакше вичистиш залишені у спадок, замість омріяного палацу, Авгієві
стайні?.. Хоча і це вже — з іншого міфа: Одіссей, пам'ятаємо, стаєнь не чистив.
МОВА I ВЛАДА
[ Опубліковано в журналі "Дніпро", №11. 1990 р. ]
У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував,
що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій,
котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й
гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації.
Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала
ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови —
про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і
докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про —
я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це
подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма
відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение
края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо
"національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну
танатологію* мови, покликану займатися головно * Розділ медицини, що