Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але
щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою
захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не
задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового
знання...), а навпаки, задля "не мати"?..
Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут
повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно
скваліфіковано: адже були серед страйкарів і росіяни, і наші, прости Господи,
землячки-українці, і євреї, і кого там тільки не було — не здивуюся, коли почую,
що й без молдаван не обійшлося. Усіх їх об'єднувало одне — внутрішнє, на рівні
самопочування, духовне чужинство щодо землі, на якій мешкають. І вододіл — між
тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і
неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову.
Неначе те морське чудовисько з арабських казок, що його, сонного, мандрівники
взяли були за острів серед океану й заходились обживати, забудовуючи халупами та
обсіваючи рисом, — мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу
спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами,
тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо
незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на
площі й не беруться за барки). Тоталітарна свідомість, котра до пори фігурувала
була в офіційній фразеології під псевдонімом "морально-політична єдність
радянського суспільства", зіткнувшись із цим феноменом, панічно заметалася в
пошуках відповідного ярлика — націоналізм, мовний екстремізм що там ще?.. (адже
найменувати означає тим самим приручити, ввести в коло звичних непорушних
уявлень). Пікантно, що в молдавських подіях симпатії імперського так званого
"Центру" недвозначно схилилися на бік страйкарів — руйначів і без того хворої
загальносоюзної економіки, — і це на тлі постійних закликів до народу "менше
мітингувати, краще працювати"! Цей позірний парадокс напрочуд вдало розкрив
сутність мовної проблеми як політичної: боротьба за мовну емансипацію є не чим
іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на
терені людського духа. Тож хвилювання Системи зрозуміти неважко.
Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не
ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане
словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних,
хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально:
мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам
світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору,
яких не бачу я, а мені "хата"-жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж
"дім"-мужчина (жіночність-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum —
завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові), — і хай потрапить це
зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих
предметів! По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна
нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із
"приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від
мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд",
невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть
подібного ефекту!), — прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне
всякій владі, знаній в історії людства, — досить згадати боротьбу християнських
церков з приводу того, які "язики" слід уважати сакральними, а отже, придатними
для богослужіння, або ж лінґвістичну політику французького абсолютизму з його
нормативним академічним словником та літературною мовою, покликаною придушувати
Діалекти.
Ясна річ, тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально
"прозора" для влади "нова людина", мусили в цій царині лишити спадщину, далеко
багатшу, ніж попередні соціуми. Дж. Орвелл, один із небагатьох письменників
Заходу, хто справді зумів розібратися в природі тоталітаризму, цілком логічно
завершує роман "1984" трактатом "Про новомову" — завважмо, за два роки до того
як схожий трактат — тільки вже не в фантастичному, а в дійсному світі — взявся