При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична - пам'ять
усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом
древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за
винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних
доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років
означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського
поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери
по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями
культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи,
по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж
мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко
ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні
мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила
великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури
народів Радянського Союзу"3
3 Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як,
фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд -
це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до
паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...
(І.Бiлодід. Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі
української прози довоєнного часу //Питання української радянської літератури:
Зб. — К., 1955. — С.115).
Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції
єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками.
"Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.
Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона
прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного,
предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить
неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена
геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з
картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в
цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється,
пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського
континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану,
перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні
граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у
фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на
безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні —
далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться
площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не
самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував
мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко
окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б
він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий
("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма
викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в
Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "генетична пам'ять",
котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в
рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно
збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль
допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут
неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є
слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.
Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?..
Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним
тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами
притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії,
креслив собі траєкторії руху і взагалі, вимагав діалогу. І як після цього
накажете ним керувати?
Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою"