(Дж. Орвелл).
Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої
частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно,
в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка,
розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної
длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи
Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От
Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как
хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж
"хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця,
закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл
колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну
для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства
знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за
селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння:
якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на
існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення
вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації4.
4 Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально
зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразливіша: досить порушити
історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних
пам'яток, що " держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!),
нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові
координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин",
"чернігівець", "харків'янин" - значить уже не більше, ніж "мешканець", на
цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич,
післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира
трапиться!
Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на
застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому
його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як
удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома"
тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані
елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного
марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для
українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще
донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських
росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках
свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і
фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно
(приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її
культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без
господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних,
віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє,
блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки —
поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как
непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме
автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну
рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по
татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население
Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, —
вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і
антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий,
інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo
sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне
помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний
чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за
"сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете,
пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну,