начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з
місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто
завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в
останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й
сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).
Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т.
д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської,
естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій
природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим
відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле
довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального
общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду
закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).
"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу,
своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани
широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може
бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці,
функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля
непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і
Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а
військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було,
"исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів,
котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом
войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана
Орвеллом — "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину
власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера,
"вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного
ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його
буттєвости. Це й є "новомова" — за термінологією Р.Барта, "енкратичний
соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає
державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе
Р.Барта "La division des langes"*). * "Розділення мов" (франц.)
Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий
інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні
килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут
доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для
нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением
повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний
мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на
кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", —
віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї
несумісности — на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в
село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй
ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на
атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується
— він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:
" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як
подумати, то...
Славіна перебила його:
— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии.
Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом
заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:
— Та воно так: тепер усе для народа".
Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів— кращої ілюстрації до тези
про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами
годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни
починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме
незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи
б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне