"Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше,
різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько
наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж
таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним
арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс
сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми
прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й
Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів,
"нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний
плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова,
мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого
вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла
("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі
словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи
асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту
картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в
зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в
дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на
асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю
газетних штампів).
Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита
від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна"
відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні
чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в
дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з
невитравним акцентом, та"професійний революціонер", читай вічний емігрант, із
напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати
партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!)
підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолково" — на
адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль,
і т. д.)5.
5 Прим. 1999 р.: в оприлюднених після розвалу СРСР щоденниках
М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості:
"повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у
кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш
палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише,
що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього
тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і
надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От
і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя / Лекции. Статьи.
Филос. заметки. - М., 1996. - С. 174).
6 Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів
їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи,
і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота".
7 В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти
вичерпного словника "Бейсик соціалізм" - куди увійшло... чотириста слів!
Взагалі ж досить симптоматичний уже сам факт обрання за мовний взірець не
художніх текстів — найбільш індивідуалізованих і найбагатших лексично, — а
непорівнянно вбогішої з цього погляду політичної публіцистики6, тобто
вирівнювання "за найменшим спільним знаменником". Від інших мов новомова
різнилася тим, що її словник з року в рік не розширявся, а скорочувався"
(Орвелл). Отож-бо7.
Таким чином, ми поступово виявили дві власне лінґвістичні характеристики
радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова
"правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2)
мізерність словникового запасу. У зв'язку з цим доречно згадати відкриття,
зроблене свого часу батьком так званої дескриптивної лінґвістики Ф.Боасом: в
будь-якій мові граматичні значення становлять плюс примусовости, доконечности,
силування, тобто граматика цілком фатально зобов'язує суб'єкта мови до подання