Оскільки можу тепер вирахувати, від 25 червня 1954-го року, коли страйкуючий Кенґірський табір було прицільним артилерійським вогнем стерто з лиця землі і під гусениці танків лягли пліч-о-пліч уже не "блатні" й "політичні", а просто — беззахисні люди, що заявили про своє право зватись людьми, і до того вечора, коли на темній вулиці сибірського містечка двоє озброєних бандюг одсахнули ножі, впізнавши в наскоченій жертві "політіческого" (по чім тільки й визначили так зразу, на око — невже по невитравне гімназіальній, "нерадянській" манері "хлопчика з доброї родини" носити костюмчик?..), минуло десь місяців зо два (в таборовому світі інформація ширилася, через пересилки, куди швидше, ніж на волі, — мені-от, щоб дібрати глузду в тій пригоді, знадобилось не одне десятиліття...). Себто, на сто котрийсь "день Кенґіру", коли самого табору вже не існувало, коли й їх самих, найпевніш, не було вже на світі, безіменні галичани й волиняки, ініціатори спілки з "блатними", сном-духом не передбачавши таких далекосяжних наслідків своїм діям, — урятували одному львівському студентові життя.
Через шість років потому врятований став моїм батьком. Так що, в певному сенсі, я можу вважати себе — дитям Кенґіру. Так воно виходить.
І ще одна малесенька історична довідка. Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: "ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова". Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на "масу", а на "еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.
Є над чим подумати...
Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..
Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.