по-перше, в Україні досі попит на українську книжку непорівнянно нижчий,
ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час
скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очищеним від
надмірної мовної індивідуальности.
11 Прим. 1999р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що
тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтійського
зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми
жорстко.
іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку!10
Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре
вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні
романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно
замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни"
включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі —
інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини.
"Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу
мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального
вивчення11. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння
українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті,
бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в
графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української,
ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством
(наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких
вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли
мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу
півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова
тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто
"побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно,
тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.
Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх,
власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься
плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос
від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного
стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів
лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну
пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою
сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і
військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона
пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси
десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою
спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.
МОВА І ПРАВО
[ На замовлення журналу "Міліція України" (1998. №6). ]
На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно
зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним
щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ — коли де-небудь у темному
завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п'яне мурло й
чистісінькою українською гавкне: "Руки вгору! В якій кишені гаманець?" — або
наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: "Сумуєш,
котику? Може, підемо?" — ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана
персонажі дубльованих американських фільмів...
Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм
ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин
між мовою й правом. Бо кримінальний світ — попри всі його претензії на автономне
існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, — в дійсності є щодо них
усього лиш викривленою проекцією, таким собі "тіньовим боком Місяця", що в
звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих
окові, "денних" суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне "дно"
відштовхується насамперед від мови офіційної, правної — мови влади: невипадково