Выбрать главу

чи не єдиний варіант україномовного "блатного" арго в 20-му столітті дає

Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки

судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи

(передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного

режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів,

указів чи "проголосованих", але непрацюючих законів: з об'єктивністю запханого

під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й

виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська

мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що

влада в Україні остаточно зробилась — україномовною.

Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського

злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком

поверхових спостережень — ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним

прямокутником на очах, з'являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або,

вже без усякого "прямокутника", так примітне миготять у фойє готелів та

ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської

мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та

економічного процвітання. "Блатна" (чи, в кращому разі, "приблатньонна")

російська з "малоросійськи"-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою

пом'якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, — "а я єму, бля,

гавару, бля, да с'ока мо'на, бля" і т.д. — всуціль заполонила нам вулицю,

чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами,

де "мурчать" наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці

класичним жестом "паханів" у "зоні", що то перетинали були собі сухожилки на

руках задля втрати працездатности — "пусть медведь работает"! Гірше того, саме

вона, ця "кримінальна російська", панівна на цілому просторі колишнього "Совка",

залишається, за іронією історії, реальною "мовою міжнаціонального спілкування"

для так званого "СНДІвського", пост-радянського криміналу, під чиїм потужним

натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво,

єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу,

хвостатою тінню ("темним боком"!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний

"хвіст" по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни,

яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву "Великої

Зони"...

І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно "криміналізованою"

маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й

телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському "завжди

готовий" підгавкнути "блатним" тенорком, і всякого роду заїжджим "Лєсоповалам"

знайти місце на сцені Палацу "Україна", і по всіх телеканалах наввипередки гнати

кліпи з веселим лящанням "Да на дєло, бабка, да на дєло, любка", і якого-не-будь

вертлявого свого землячка — "номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать", —

не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п'ятдесятимільйонної

української аудиторії, не про що інше, як про "кодекс чести" у — кого б ви

думали? — його "блатних" друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки

завгодно хапатися за голову з криком : "Та що ж це з нами робиться?" (а тимчасом

у мене під балконом розлягається хорове Топ-стоп, вспомні ту маліну"!), — але,

зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми,

байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного,

наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету

перед проявами "блатної" субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали

ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка "приблатньонність"

законно сприймалася як своєрідний "андерґраунд", бунт проти оскомно нуднющого

"офіціозу" партійних промов, словом, ледь не дисидентство, — звідси значною

мірою походила і шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення "екзотикою"

зеківського фольклору (досі пам'ятаю, як ми студентами веселилися, виспівуючи на

все горло: "А дєло было в старину, эх, под Ростовом-на-Дону, на нарах, брат, на

нарах, брат, на нарах!.."), і, звичайно ж, просочування — навіть в

інтеліґентську мову — крутих словечок та ідіом із табірного жарґону... Нині вони