чи не єдиний варіант україномовного "блатного" арго в 20-му столітті дає
Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки
судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи
(передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного
режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів,
указів чи "проголосованих", але непрацюючих законів: з об'єктивністю запханого
під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й
виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська
мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що
влада в Україні остаточно зробилась — україномовною.
Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського
злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком
поверхових спостережень — ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним
прямокутником на очах, з'являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або,
вже без усякого "прямокутника", так примітне миготять у фойє готелів та
ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської
мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та
економічного процвітання. "Блатна" (чи, в кращому разі, "приблатньонна")
російська з "малоросійськи"-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою
пом'якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, — "а я єму, бля,
гавару, бля, да с'ока мо'на, бля" і т.д. — всуціль заполонила нам вулицю,
чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами,
де "мурчать" наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці
класичним жестом "паханів" у "зоні", що то перетинали були собі сухожилки на
руках задля втрати працездатности — "пусть медведь работает"! Гірше того, саме
вона, ця "кримінальна російська", панівна на цілому просторі колишнього "Совка",
залишається, за іронією історії, реальною "мовою міжнаціонального спілкування"
для так званого "СНДІвського", пост-радянського криміналу, під чиїм потужним
натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво,
єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу,
хвостатою тінню ("темним боком"!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний
"хвіст" по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни,
яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву "Великої
Зони"...
І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно "криміналізованою"
маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й
телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському "завжди
готовий" підгавкнути "блатним" тенорком, і всякого роду заїжджим "Лєсоповалам"
знайти місце на сцені Палацу "Україна", і по всіх телеканалах наввипередки гнати
кліпи з веселим лящанням "Да на дєло, бабка, да на дєло, любка", і якого-не-будь
вертлявого свого землячка — "номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать", —
не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п'ятдесятимільйонної
української аудиторії, не про що інше, як про "кодекс чести" у — кого б ви
думали? — його "блатних" друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки
завгодно хапатися за голову з криком : "Та що ж це з нами робиться?" (а тимчасом
у мене під балконом розлягається хорове Топ-стоп, вспомні ту маліну"!), — але,
зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми,
байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного,
наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету
перед проявами "блатної" субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали
ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка "приблатньонність"
законно сприймалася як своєрідний "андерґраунд", бунт проти оскомно нуднющого
"офіціозу" партійних промов, словом, ледь не дисидентство, — звідси значною
мірою походила і шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення "екзотикою"
зеківського фольклору (досі пам'ятаю, як ми студентами веселилися, виспівуючи на
все горло: "А дєло было в старину, эх, под Ростовом-на-Дону, на нарах, брат, на
нарах, брат, на нарах!.."), і, звичайно ж, просочування — навіть в
інтеліґентську мову — крутих словечок та ідіом із табірного жарґону... Нині вони