так зрослися з нашим побутом, що вже й не сприймаються за власне-табірні, і коли
юні футбольні фани гучно скандують своє "Італія — параша, побєда будєт наша", то
навряд чи бачать при цьому собі в уяві оту "парашу" як атрибут тюремної камери;
подібних прикладів можна навести й більше, ними буквально рясніє наше
повсякденне мовлення, — зайвий доказ того, що ГУЛАГ у нас таки в ґенах, і на те,
щоб визволитись від нього, знадобиться ще не одне покоління.
Тут доречно згадати, що й сама Радянська влада як така будувалася на засадах
кримінального світу — починаючи від "революційного" заклику "грабувати
награбоване" та суто "блатної" ієрархії вищої партноменклатури за зразком
злочинного угруповання з його "паханами" й "хазяїнами" (нагадаю, що саме так,
по-"блатному" — "хазяїном" — любив іменувати себе Сталін), і закінчуючи відомим
союзом пенітенціарної системи з так званими "соціальне близькими" — бандитами і
вбивцями — проти "політичних", так званої "п'ятдесят восьмої статті". Зайве
нагадувати, що від сталінських часів ця влада залишалася практично безроздільно
російськомовною (наївна спроба П.Ю.Шелеста в 1960-тих "узаконити" українську,
зокрема і в номенклатурному обігові, була радше курйозом, за який самодіяльному
"українізаторові" його московські "хазяї" хутенько прищикнули пальці). Правляча,
директивно-апаратна російська, що поширилася по всіх без винятку владних
коридорах, закономірно несла в собі цілий ряд "блатних" характеристик, зацілілих
і досі: тут і незмінне "тикання" начальника підлеглим, хоч би той підлеглий за
віком у дідусі начальникові годився, і "матєрок" як ознака — зовсім не
кримінальне осудного хуліганства, а швидше "паханової" добродушної прихильности
(підлеглим належиться догідливе підхихикувати), і той незабутній, цілком
офіційний (так званий "контрпропаґандистський", культивований повсюдно, від
газети "Правда" до школи й дитсадка1) стиль словесної розправи з опонентом,
1 До речі, про дитсадок: одним із найбільших моїх культурних потрясінь із
радянської епохи свого часу стало знайомcтво з методичкою для працівників
дошкільних закладів, із таким приписом стосовно молодшої групи (триліток),
як "формувати в дітей уміння зграйкою ходити за педагогом" (!!!), - чим
вам не зеки "на розводі"? (Між іншим, в жодній із старих демократій
дошкільнят не водять "строєм", - Радянська влада добре тямила, до якогоо
життя готувати своїх майбутніх підданців!).
який наперед не тільки виключає до того опонента, як "не-нашого", будь-яку
людську повагу, а й його самого "виключає" з числа живих, і тому, з погляду
соціо- й психолінґвістики, найближче стоїть до істеричного злодійського: "Сука,
б... папішу-парєжу!" (кому не в пам'ятку друковано-ефірні захлинання еп1тетами
на кшталт "гнусные отщепенцы", "мразь",
"фашистское/империалистическое/националистическое й т.д. отребье", і чим,
справді, різниться класичний "Правдинський" зворот на кшталт "место зтим
подонкам — на мусорной свалке истории" від тюремного "твое место у параши"?).
Щойно тепер науковці розпочали серйозні дослідження мови тоталітарного
суспільства — і одразу ж вперлися, мов у глухий мур, у надзвичайно слабку
розробленість такої галузі, як соціолінгвістика злочинного світу: виявляється,
без неї — як без рук!.. Інакше кажучи, та влада розмовляла зі своїм кримінальним
світом одною мовою, перебувала з ним у єдиній мовній системі, задаючи йому, наче
диригент камертоном, той початковий "мовний тон", що його він, відтак, —
пародіював, перекручував-передражнював, вивертав назовні, але в цілому "тримав"
досить-таки точно.
Все це, далебі, варто повсякчас держати собі в умі. Бодай би тільки на те, щоб
здавати собі справу з однієї вельми серйозної обставини: нині, коли від
Радянської влади з її тоталітарною російською зостався лиш її виродок-байстрюк
(втім, цілком, на жаль, рум'яний, вгодований і швидкоростучий) —
пост-радянський, чи, радше, "пост-всесоюзний" кримінал, чиє "мурчання" дедалі
чутніше і, от уже дослівно, владніше відлунює в українському просторі, —
проблема дерусифікації вітчизняного права й судочинства перестає бути суто
політичною. Вона стає, без перебільшення, — проблемою професійної чести
українських правоохоронців.
І не тільки тому, що для органів, які представляють державу, послугування
державною ж таки мовою є ознакою елементарної самоповаги, — чого як чого, а
якраз самоповаги нас не дуже вчено (це вам не вміння з трьох літ "зграйкою