ходити за педагогом"!): щоразу, коли, повертаючись із далеких мандрів,
перетинаєш рідний кордон, не можеш позбутися того почуття сорому, яке відомий
кіногерой колись виразив словами "за державу обидно", — ось бориспільський
прикордонник, який щойно намагався говорити з західним туристом по-німецькому,
беручи до рук мого паспорта, відразу переходить на російську: "Снімітє очкі", —
"А що, — питаю, — в іноземця тут більше прав, ніж у мене?" — Офіцер дивиться на
мене з-за скляної перегородки, явно і, що найжахливіше, щиро не розуміючи, чого
я від нього хочу. Пояснюю: "Ось ви говорили з отим паном мовою його країни — а
зі мною, виходить, можна не церемонитися, я для вас людина без громадянства?" —
Стенає плечима, на обличчі вираз нудьги, мовляв, викаблучується дамочка: "А ви
што, нє понімаєтє, што лі?" — Недопояснили йому свого часу ні за партою
військового училища, ні тут, на робочому місці, що, подібно до того, як форму
він одягнув не тільки на те, щоб не голим сидіти, так і мова, якою
послуговується, не на те тільки служить, щоб його розуміли, — що ми з ним у
даному разі не приватні особи, не в трамваї й не на вулиці, де вольному воля хоч
на миґах, хоч на "русском матєрном", аби лиш співрозмовник уторопав, — що тут,
на кордоні, його мова, так само, як форма із національним гербом на кашкеті, є —
знак, символ держави, яку він представляє, і нехтуючи цим знаком, він, хай і
несвідомо, демонструє несамовільну зневагу до тої держави — і, автоматично, до
себе самого, як її службовця...
Здавалось би, самозрозуміле: для представника влади громадянська свідомість з
усіма без винятку її атрибутами, включно з державною мовою, — то необхідна
складова професіоналізму. Одначе у випадку представників закону справа,
повторюю, не тільки в цьому, і тут робоча мова — вже далеко не сама лише
"форма", як у прикордонних військах. Бо коли з уст правоохоронця раптом чуєш —
ну хоча б у якій-не-будь телевізійній "Ситуації" — ту саму, з тою-таки
пливучо-жувальною "малоросійською" інтонацією, що і в його "підопічних",
російську, то сприймається вона, за нової історичної ситуації, вже не як "мова
Радянської влади", а — хочемо ми того чи ні — саме як мова отого "міжнародного
кримінального спілкування"; і виходить, що "ситуація" (перепрошую за мимовільний
каламбур!) обернулась навиворіт — вже не порушник "вторує" мові закону, а
навпаки, закон — порушникові! (Тут і своєрідний внутрішній парадокс приховано:
адже, відступаючись від державної мови, правоохоронець, сам того не помічаючи,
авжеж що порушує — Основний Закон, Конституцію! — тобто й сам не витримує
такого, здавалось би, непомітного й малозначущого, але якого ж, коли вдуматися,
підступненького тесту на законослухняність, котру покликаний пильнувати в інших,
і тим ніби, нехотячи, "подає знак", що писаний закон — не така вже й серйозна
штука, як здається...). Так нинішня російська мова правоохоронців демонструє не
силу — а слабкість держави, її "невпевненість у собі", залежність — чи то від
інерції минулого ("Великої Зони"?), чи, й того гірше, від світу тих злодіїв,
котрі, що називається, — "в законі", під охороною не міліції, а власних
автоматників у броньованих мерседесах...
Українська мова — попри всі, завдані їй численними репресіями й хронічним, від
1920-х років, гнітом, тяжкі удари — має зараз для вітчизняного права одну
неоціненну, хай і вимушену, перевагу: вона не виробила власної
тоталітарно-"блатної" традиції (навіть мат у ній на сьогодні — не "свій", а
запозичений: нецензурні лайки, якими послуговувалися наші предки ще вминулому
столітті, нині можна віднайти хіба що в словнику Грінченка). Тобто, вона
дісталася нам відносно "чистою" від ГУЛАГівського спадку, вийнятою ледь не
навпростець із якого-небудь "Словника правничої мови" 1926-го року і тому не
обтяженою тими асоціативними "хвостами", коли кожне слово, незалежно від волі
мовця, волочить за собою в згорненому вигляді довгий шлейф брудної історичної
пам'яті (для пояснення наведу приклад: нещодавно мені довелося спілкуватися з
молодим офіцером СБУ, який ревно запевняв мене, що його організація не має
геть-чисто нічого спільного з давнім КҐБ, — говорив, проте, по-російськи, і я
машинально відзначала — і той самий стиль мовлення, і ті самі слова й звороти,
пам'ятні з часів маланчуківського "полювання на відьом", і, що особливо цікаво,
неминуче, продиктоване самим тільки мововжитком, чи, як кажуть лінгвісти,