Прага, 1931. — c. 10.
істина береться претендувати на абсолютність**, — де замість завжди відкритого
світові знаку питання гупає ляда крапки й замуровує ходи людському розумові (під
цим оглядом, завважимо принагідне, власне марксизм і становить класичний приклад
"хибної", "переступницької" філософії, що, мов той злочинний янгол, зрадила
своїй природі). Філософія у властивому значенні є не що інше, як рефлексія
суб'єкта — байдуже, індивідуального (людської одиниці) чи колективного (нації,
цивілізації) — над першоосновами свого буття. В онтоґенезі духа вона починається
в мить, коли поруч із Вінні-Пухом, котрий тішиться новою грою, вигулькує Кролик
і запитує: "Який у цьому сенс?" — уже в шестилітньому маляті, цьому
синкретичному, нероз'ємному мікрокосмосі, Вінні-Пух — homo ludens — органічно
сусідує з Кроликом — назвімо його homo philosophicus. Подібно і в структурі
кожної культури, що претендує на цілість, — а це в першу чергу стосується
культури національної, — необхідно має бути присутній "свій Кролик" — без
сенсобуттєвої рефлексії, без відсвіту (одне із значень слова "рефлексія"!)
мислячого духа, що грає на всіх витворах цієї культури, виводячи їх на світло
свідомости й тим тільки і вписуючи в наявний образ світу, кожна культура
приречена зоставатися річчю-в-собі, Великою Німою — адже кожна культура виробляє
свою, іманентну, більш або менш закриту знакову систему (саме в цьому сенсі
можна погодитися зі Шпенґлером, що культури труднокомунікабельні між собою), і
вже сьогоднішньому вкраїнському городянинові знаковий код предківської писанки
чи вишиванки казав би не більше, ніж клинопис шумерських табличок, якби кілька
поколінь українських фольклористів не взяли на себе місію не просто
"колекціонерів", а — коментаторів, de facto філософів етнокультури: зчитавши
зашифровані в ній глибинні світоглядові смисли. В тім-то й річ, що тільки власна
філософія робить
1 Заризикуємо тут поки що голослівну класифікацію культур на "мовні" (що
самі "говорять про себе", тобто наділені самосвідомістю) і "безмовні "(не
відрефлектовані на себе, як-от більшість культур на стадії дописемного
міфа, і відтак приречені на випадання з історичної пам'яти цивілізації,
якщо тільки не стають об'єктом "студій іззовні").
національну культуру мовною, артикульованою1 — врозумливою (приступною
зрозумінню) як у часі (для прийдешніх поколінь), через закріплену словом
пам'ять, так і в просторі (для інших культур — від сусідніх до світової
включно). При цьому не має істотної ваги, в якій саме формі здійснюватиметься
національна філософія — чи будуть це, на класичний германський взірець,
багатотомові трактати, чи ґеніально лаконічний ґоґенівський підпис під картиною:
"Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо?" Ба більше: жорстока криза раціоналізму в 20-му
столітті спричинила повсюдне "охудожнення" навіть традиційно "професорської",
академічної філософії, так що формула молодого Камю "Хочеш бути філософом — пиши
роман" виявилась пророчою: красне письменство сучасної доби дійсно до великої
міри взяло на себе прероґативу філософських відкриттів. Єдина абсолютно необорна
вимога — рефлексія мусить бути висловлена, о-словлена, зафіксована в мові — цій,
як незаперечне доведено тим-таки Гайдеґером, єдиній універсальній,
"поверх-бар'єрній" реальності духа. Скористаємося тут гарним словотвором
І.Костецького й визначимо національну філософію — оту пошукову, спраглу
проникнення в сутність речей мисль, що опромінює собою ціле культури й робить
його врозумливим, — як мовомислення.
На наш погляд, сучасна духовна криза, яка опанувала українське суспільство, є
насамперед кризою українського мовомислення.
Тут мусимо звернутись до проблеми культурної притомности. У Грінченковому
словнику зафіксовано два значення слова "притомність": поруч із зацілілим досі —
"свідомість", перебування при пам'яті, загалом психічна адекватність зовнішньому
світові, — ще й "присутність", перебування "при тому" — не тільки суто фізичне,
тілесне, а й специфічно-людське; включеність у ситуацію всією повнотою свого
індивідуально-конкретного буття, змисловою й умисловою, — самовидство,
свідкування. Притомність у цьому значенні імпліцитно обіймає здатність оцінювати
дійсність, отже рефлектувати над нею — не просто сприймати її за даність (так
чинить і тварина), а пошукувати в ній сенсу, raison d'etre — бо ж, хоч би що там
пам'яталось нам із перекрученого марксистами Геґеля, не все дійсне розумне...