Аналогічно й націю можемо вважати культурно притомною тоді, коли її культура,
бувши водночас цілісною й динамічною, є на додачу (при тому!!!) наскрізь протята
світлом рефлексії над змінною дійсністю історії (позаяк історія — єдина
дійсність для нації: і природа, й культура робляться для неї чинними лише
остільки, оскільки запрацьовуються в історичному процесі, і, наприклад, не
підлягає сумніву, що ампутовані на десятки років пласти української культурної
спадщини не були дійсними для української етичної, естетичної, політичної тощо
свідомости радянського періоду, доки пріли в позачассі по спец-хранах
"вимкненими" з історичного процесу, отож і не диво, що українці в масі своїй
приходили до розуміння природи комуністичної державности через російську
публіцистику пори "ґорбачовської гласности", а не — як це могло б бути! — через
прозу М. Хвильового й п'єси Миколи Куліша чи, бодай, "Інтернаціоналізм чи
русифікацію?" І. Дзюби: випадання з живого процесу історії завжди тотожне
знебуттєвленню).
Духовна практика тоталітарної держави полягала в свідомому й цілеспрямованому
унепритомненні культури — тотальному відчуженні її від історичної дійсности. Про
цей синдром "культурної шизофренії" — коли вночі чекається на "чорний воронок",
а вдень повторюється "Жить стало лучше, жить стало веселеє", коли реальні
"кубанські козаки" конають од голоду, а екранні регочуться з жиру, врешті, коли
єдиносанкціонована — соцреалістична — естетична доктрина прямо проголошує чинною
для свідомости не ту дійсність, що є, а ту, що має бути, писано й переписано вже
донесхочу, одначе до головного практичного висновку, драстично актуального до
сьогодні, наша думка, схоже, так і не наважується сягнути, а саме — що цією
практикою три покоління вишколено допускати в свою свідомість тільки й виключно
те, що вже наявне в культурі (і, тим самим, леґалізоване) — що вже "обертається"
в ній як сталий знак, як готовий текст, як подумана думка — викінчений і, отже,
мертвий артефакт, дійсність же як така — та, яка лишається за межами цього
освітленого п'ятачка, — не помічається-не всвідомлюється, а відтак і "п'ятачок",
в усій його "натоптаності", не рефлектується: його "розумність" не береться під
сумнів. У висліді живемо, наче той Хома Брут у заклятому колі, в світі
не-нами-сотворених фантомів.
Так, приміром, якби хто-небудь взявся пояснити тим працівникам освіти, котрі
вигадали нинішнього року провести всеукраїнський огляд самодіяльности під гаслом
"Росте і квітне вільна Україна", що говорити про країну, хай і "вільну" (хоч і
це проблематично!), де смертність перевищила народжуваність, а темпи інфляції
вимірюються чи то чотири-, чи вже п'ятизначним відсотком за рік, буцімто вона
"росте і квітне", — це практично те саме, що твердити "Жить стало лучше, жить
стало веселее" в 1937-му році, — то, припускаю, тамті б узагалі не зрозуміли,
про що мова, а то й образились би: всі наявні в їхньому тезаурусі готові тексти,
якими думається про Україну, описуються колом гімну УРСР ("між рівними рівна,
між вільними вільна, Під сонцем свободи, як стяг, розцвіла" — пам'ятаєте?) — а
думати "навпростець", без посередництва "вже-подуманих" (читай: висловлених)
думок цих людей навіки відучено. Власне цей феномен я йменую культурною
непритомністю — коли взятий за даність, за "преділ, іже не прейдеши" канон
мовомислення стає бар'єром між свідомістю і явою, виштовхуючи суб'єкта культури
на позицію "не при цьому світі".
Характеристичні об'яви культурної непритомности дає нинішня практика
перейменувань ("радянського" — на "українське"). Застережуся, що ставлюся до
цієї справи вельми серйозно, — всяке-бо ім'я є не наличка, але сутнісний знак
речі, символ, обтяжений довгим шлейфом історико-культурної наповнености, і зміна
імені — завжди входження в мережу інших смислових зв'язків, а відтак і зміна
істоти перейменованого (це досить вичерпно показав П. Флоренський, завваживши,
між іншим, що і в людському житті всі сутнісні одміни — приміром, подружнього
або іншого громадянського стану, як-от світського на духовний * Флоренский
П.А. Имена
// Опыты: Литературно-философский ежегодник. — М., 1990. — с. 409.
тощо, — закономірно супроводяться зміною імені*), — але одне діло, коли
міняються найменування фізичних об'єктів (топоніми чи назви періодичних видань):
це — квазіміфологічне (засноване на прапервісній вірі в силу слова: "сказали — і