сталось") і в наших умовах під кожним оглядом доконечне "розчаклу-вання"
українського культурного світу від комуністично-поганських знакових "заклять", —
і вже зовсім інша річ, коли політруки та заворги з комуністичного виховання
вихрещуються на "організаторів національного відродження", а малюків, замість у
жовтенята, починають приймати в "кобзарята": цей ґротеск — типовий продукт
спаралізованого ума, неспроможного вийти за межі чистих даностей і поставити під
сумнів саму доцільність існування перейменовуваних ідеологічних інститутів. Нас
відучено від самого процесу мислення — український "Кролик" — пошукувач сенсу, —
схоже, надовго заціпенів перед тоталітарним "Удавом".
Розуміється, відчуження від дійсности (як ширшої, соціальної, так і вужчої,
"внутрішньокультурної") й чисто герметичне гребання в звалищі застиглих
артефактів є наслідком радянського "знепритомнюючого" вишколу, коли постановка
будь-яких відкритих питань — отже, безпосередня, пряма, не пропущена крізь
матеріали чергового партз'їзду рефлексія — не допускалася в принципі. Одначе для
України, порівняно з іншими пост-комуністичними культурами (крім хіба Білорусі),
ця школа виявилася найбільше згубною, і то з причини, визнати яку на нинішньому
етапі, коли нація ревно силкується позбутися комплексу меншевартости, неймовірно
тяжко, — а саме тої, що, образно сказавши, "український Кролик" ніколи не був
повнокровним.
Йдеться про роль і місце власної, питомої філософської рефлексії в новітній
українській культурі. Як засвідчила глобальна культурна драма 20-го століття,
тільки вповні розвинена самосвідомість, духовно (екзистенційно-життєво)
напружена рефлексія над своїм місцем у цьому світі спроможна вбезпечити суб'єкта
(індивідуального й колективного) яким-не-яким імунітетом супроти духовного
тоталітаризму (адже наївно було б гадати, начеб тоталітаризм минувся з падінням
тоталітарних держав, і "всесвітня імперія" джинсів, Леґо і Макдоналдс, у якій
150 мільйонів — згадаймо назву поеми радянського класика! — одночасно дивляться
бейсбольний матч, є в ширшому, неполітичному значенні — менше тоталітарною, ніж
покійна "імперія зла"). Сенс культурної історії 20-го століття — якщо тільки в
історії взагалі є який-небудь сенс — і становить битва Кролика з Удавом:
героїчна культуротворча інтенція людини насамперед зрозуміти (з-розуміти =
зробити розумним) — і тим протиставитися безуму; а вже звідси походить
хрестоматійна опозиція елітарної й масової культур, себто "культури відкритих
запитань" (Кролик) і "культури готових відповідей" (Удав) — тільки цим, і нічим
іншим, дається визначити сутнісну між ними різницю. Мляво спостережена ще
радянською (читай — російською) естетичною думкою "інтелектуалізація" культури
20-го століття (за А. Гулигою — "типологізація" в мистецтві, тобто наближення
художніх образів до конкретности понятійної, а не чуттєвої*; в цьому ж ряді —
* Див.: Гулыга А. В. Принципы эстетики. —
М., 1987. — c. 179-203.
** Павличко С.
Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві //
Слово
і час. — 1993. №3. — c. 50
підмічена в нас поки що тільки, здається, Соломією Павличко нагальна потреба
"філософізації" українського літературознавства — в унісон світовому**, тощо);
та обставина, що, як засвідчує хоч би показова під цим оглядом практика
присудження Нобелівських премій з літератури за останні десятиліття, в центр
світового літературного процесу закономірно вийшов не письменник — homo ludens,
не грайливий постмодерніст, а письменник-інтелектуал, homo philosophicus, і
навіть у поетові, котрий, як відомо з часів Ґете, співає wie der Vogel singt,
поціновується нестак його пташина безпосередність (у пост ГУЛАГівську добу
щонайменше підозріла!), як "інтегральна особистість" (за улюбленим терміном
І.Костецького), чия здатність "прояснювати" світ потверджена світоглядово
значущими відкриттями в "теоретичніших" жанрах (Ч. Мілош, Й. Бродський, О. Пас,
Д. Волкот), — все це вельми симптоматичні тенденції, і служать вони на
потвердження нашої тези: культура з ослабленим філософським началом на сьогодні
просто безпорадна перед історією, а значить, неспроможна забезпечити своєму
суб'єктові (національній групі) належної культурної притомности. Саме такою
виступає сучасна українська культура.
На те склався цілий ансамбль історичних причин. Першою і визначальною з-поміж