них стала трагедія української мови в 19-му — 20-му століттях. Подобається нам
це чи ні, але загальноприйнята концепція новітньої культури (на відміну від,
приміром, барокової) в основному дотримується засади мовного монізму, і якщо
внесок латиномовного українського автора 17-го століття в книжну культуру
України сумніву не підлягає, і ставити на карб Сковороді, що не писав своїх
трактатів та байок мовою Котляревського (див. вірш І. Малковича "Пійманий
Сковорода" у зб. "Вірші". — К., 1992), також принаймні наївно, то вже з
українцями О. Новицьким, П. Юркевичем і В. Лесевичем справа куди складніша —
можемо тепер писати гори дисертацій, доводячи самим собі етнічно питому
українськість та ідейну "сковородинськість" їхнього світогляду (щоправда, ми й
це не дуже-то квапимося робити) та не без зловтіхи витикаючи, як Д. Чижевський,
якимто чужим виявився був Юркевич для філософськи безкультурної Москви 1860-х*,
* Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага,
1931. — c. 137-138.
— а проте незаперечним лишається факт, що всі вони своєю творчістю розвивали, і
то вельми успішно, не українське, а таки російське мовомислення, і тому не
випадково, а глибоко закономірно, що Юркевич — чи, коли завгодно, Сковорода
через Юркевича — "породив" В. Соловйова, а відтак і весь класичний російський
ідеалізм кінця 19-го — поч. 20-го століття, — що ця, дійсно потужна, українська
інтелектуальна традиція, змінивши русло в мові, потекла в російську культуру, де
й спричинила правдивий розквіт, тимчасом як мовомислительні обрії української
нації зостались іще на два покоління на рівні хутірського мікрокосму: українці
"не мали чим" думати про себе. Переємство — не найблагший критерій національної
атрибуції, і якщо в Росії з Юркевича, мов Афіна з голови Зевса, виходить ціла
філософська культура, а в Україні не виходить сливе що нічого, то чи так уже
багато підстав маємо невдоволитися московським виданням Юркевича 1990-го року з
передмовою, де його спадщина кваліфікується як "бесценные страницы русской
культуры"?**. Можна зрозуміти жаль того ж І. Малковича — чи, краще, багато
** Юркевич П.Д.
Философские произведения. — М., 1990. — c. 6.
в чім споріднену, тільки з непідробним інтелектуальним блиском артикульовану,
позицію І.Костецького, котрий пред'явив українській культурі 19-го століття
цілий жмут опротестованих векселів за те, мовляв, що в основу нової літературної
мови не було покладено "сковородинівську модель" (чим, до речі, справді випхано
Сковороду на периферію культури, так що, по суті, "згадали" про нього аж у
1920-ті роки), і отже, вважав І. Костецький, "парадокс... — небувалий в історії
ніякої іншої національної культури — полягав у тому, що якраз нова літературна
мова стала за головну перешкоду в розвитку українців як нації"***. Спокуса
"відіграти" історію в умовному способі ("що-було-б-якби") *** Костецький
І. Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина // Вибраний
Стефан Ґеорґе по-українському та іншими, передусім слов'янськими, мовами:
В 2 т. — На горі, 1968-1972. — Т.І. — c. 125.
завжди велика, а в таких трагічних культурах, як наша, де, либонь, кожне друге
покоління можна вважати пропащим, то й поготів, — але, які б парадокси не
вимисляли правнуки, сердиті на прадідів, що змарнували солідний маєток (зрештою,
й цю ситуацію можна бачити інакше — шанобливо схилившись перед духовним подвигом
кількох поколінь української інтелігенції, які поклали власний хист виключно на
розширення "мовомислительних" обріїв, на підняття крокв "української хати", аби
та зробилася комфортабельним міським домом), однак доводиться-таки визнати, що в
добу, коли решта модерних націй стрімко нарощували свій інтелектуальний
потенціал через розріст національних філософських шкіл, українці зайняті були
головно героїчним витяганням учорашньої народної говірки на горішній поверх
понятійного дискурсу. Творення придатної для філософського розмислу мови — це
наче синтез алмазів: кожне повновартісне абстрактне поняття має ряхтіти багатьма
гранями, відбиваючи в собі цілу історію сходження думки до предмета. Зрозуміло,
це вельми забарний процес — але від його успішности найпрямішим чином залежить
рефлексивна спроможність (самосвідомість) національної культури, тож не
доводиться дивуватися, що в 19-му столітті нація мислила навіть про свою
історичну долю "відчужено" — засобом чужої, сторонньої мови (російської або
німецької). Мовні репресії царату, внеможлививши розвиток гуманітарних студій