українською мовою та розширення українських мовомислительних горизонтів коштом
іманентного (через переклад) освоєння інокультурних інтелектуальних традицій,
загальмували нам цей процес ще на кілька десятиліть (історично вирішальних!),
так що в новітній українській культурі добротної україномовної академічної
філософської школи, яку нормально мають перейти і література, і критика, і
гуманітарна наука, — так і не склалося. Час було втрачено.
Чи означає це визнання фактичної безмисности, нерефлексивности-безмовности
української культури? Аж ніяк. Один із правдивих парадоксів, котрий, між іншим,
зайвий раз доводить її органічну живучість, полягає в тому, що справу розвитку
мовомислення взяла на себе, компенсуючи брак філософського академізму, наша
драматично багатофункціональна література. Історія української філософської
думки 19-20-го століть щонайменше на дві третини збігається з історією
української літератури — тим самим, от уже воістину в парадоксальний спосіб,
збігаючись із маґістральною інтенцією світової культури 20-го століття. Ще в
1920-ті роки В. Юринець, — як більшість українських інтелектуалів, благополучно
непрочитаний і забутий, — висловив був з цього приводу низку прецікавих думок,
доводячи, що література, вже тим, що вона — словотворчість (отже, виявляє й
напружує до краю буттєву функцію мови), з природи своєї виступає як "філософія
in fluenti"*. Т. зв. * Юринець В. До проблеми соціалістичної культури //
Червоний шлях. — 1930. №2. — с. 112. Докладніше про літературу як спосіб
філософування див. мою розвідку: Взаимодействие философии и искусства в
новоевропейской культуре //История философии и культура. —
К., 1991. — с. 144-157.
** Шерех Ю. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? // Друга черга.
— Сучасність, 1978. — c. 49-61.
"філософські поеми" I. Франка, звід драм Лесі Українки, щодо якого ще в 1940-ві
роки Ю. Шевельовим-Шерехом було висловлено здогад, що це не традиційні драми
характерів, а насамперед "драми ідей", хоч і естетично повноцінні** (здогад,
завважимо, який на сорок років випереджає гулигівську ідею "типологізації" в
мистецтві — тільки що Гулига, вочевидь незнайомий з Лесею Українкою, виводить
таку концептуалізацію художніх образів від Б. Брехта), вельми своєрідний феномен
українського інтелектуального роману, започаткований, було, наприкінці 1920-х
(В. Підмогильний, В. Домонтович, М. Йогансен), але силоміць обтятий у
саморозвиткові, нарешті — окремим рядком — абсолютно невичерпні за їхнім
внутрішнім, "неевклідовим" простором моделі-світу-з-точки-"я", явлені
українською поезією 20-го століття (від Тичини до Стуса, від Антонича до Калинця
тягнуться лінії не так стильового, як власне духовного навчительства в
сократівському сенсі), — все це література, не тільки тотожна сутому
мовомисленню (вже мовою Лесі Українки можна перекладати Гуссерля й Ясперса, а
цілком новаторський категоріальний тезаурус Стуса просто-таки вимагає
спеціального філософського дослідження!), але й література, сучасна par
excellence у тому розумінні, що в структурі авторського таланту тут невідступне
присутній відважний homo philosophicus, покликаний, за формулою Р. Барта, знай
"допоминатися в світу, чому він такий" (le pourqoui du monde)*. Біда наша, отже,
не в тім, що в українській культурі, умовно * Барт Р. Писатели и пишущие
// Избр. работы. — М., 1989. — с. 135.
** Юринець В.
До проблеми соціалістичної культури. — с. 112.
сказавши, "мало мислення" — що вона, як спересердя був висловився той самий В.
Юринець, "ідейно бідна"**, — а в тому, і тільки в тому, що явлений літературою
тип незалежного, безбар'єрного, в повному значенні філософського мислення, без
"опромінення" котрим культура нації ніколи не потрапить освоїти її історію, не
став для нас самоцінною інтелектуальною школою, — що евристичний потенціал
наших, і так не надто численних, письменників-інтелектуалів, від Лесі Українки
почавши, так і лишився незчитаним-"нерозпечатаним".
На те існує, як бачиться, кілька причин. Художнє мислення, на відміну від
понятійного, "непряме" — образ-бо завжди багатозначний, він міниться множинними
смислами, мов ялинкова цяцька, обертаючись, із плином часу, різними сторонами до
кожного покоління читачів, і "навпростець" включатися своїм смисловим багатством
у національний менталітет "не вміє" — для того йому потрібна інтерпретація,
себто, насамперед, критика, котра є не що інше, як "слово про слово" (Р. Барт),