думка про світ, відбита від слова, отже, в найширшому сенсі — філософська
рефлексія над словом. Без комплементарної (теоретично-доповнювальної),
співтворчо-діалогічної стосовно нього критики письменник-інтелектуал приречений
залишатися в культурі тим, чим є актор без режисера — річчю-в-собі: критика
оприявнює його думку — не як гасло чи постулат, а як пізнавальний шлях душі, як
акт її сходження до "екзистенційної істини" — а саме в цьому ж і полягає
інтелектуальний вишкіл! Такою була українська критика 1920-х, такою, частково,
була і є українська еміґраційна критика — від Ю. Шевельова й І. Костецького до
Б. Рубчака й Г. Грабовича — але в Україні, почавши від 1930-х і дотепер,
літературний критицизм як самосутнє явище — не існує (початки його становлення в
1960-ті вимушено окошились оприявненням ідеології шістдесятників-таки, і, може,
не в останню чергу завдяки цьому нині, з позиції fin de sieсle, крізь призму
культурної пам'яти, це покоління інтеліґенції бачиться ледь не єдиним за ввесь
радянський період, котре, як-не-як, культурно збулося, висловило себе як таке —
зі своїм оформленим світопоглядом). В неінтерпретованих (читай — нечитаних)
творах жива думка завмирає — пригадаймо класичну логічну загадку "Чи пахне
троянда, коли її не нюхають?" — а сам твір, навіть якщо його не вилучено з обігу
фізично, неминуче "заляльковується" в непроникно-зроговілий панцир минулого
(свого) часу, де й дрімає, чекаючи на "співрозмовця". (Позаяк же ідеї, як
відомо, ширяють у повітрі, тобто кристалізуються з атмосфери відповідної епохи,
то невдовзі яка-небудь інша, свідома себе культура оприявнює споріднені
філософські відкриття у себе, проганяє їх по всій "клавіатурі" інтерпретаційних
можливостей, від академічних дисертацій до кіноекрана й театрального кону, і
врешті вводить, зі своєю "виробничою маркою", в коло загальнолюдських духовних
надбань, — а нам зостається, в кращому разі, розводити навздогінці руками та
рахувати, на скількито років Коцюбинський був випередив "неореалістичну" тему
"безґрунтянства", М. Куліш — концепцію * Див.: Шерех Ю. Зустрічі з Заходом
// Друга черга. — c. 62-81.
** Див.: Гриценко О. L'etranger у ролі попутника // Всесвіт. — 1991. №12.
— c. 169-174.
*** Барт Р. Что такое критика? // Избр. работы. — с. 273.
"абсурдного бунту"*, а Підмогильний — проблематику французького
екзистенціалізму**...). Той-таки Барт мав цілковиту рацію, твердячи, що завдання
критики — достосувати, "пригнати" "мову", тобто мовомислення, своєї доби — хай
то буде фройдизм, марксизм чи екзистенціалізм — до мови іншої, авторової доби:
додамо, що лиш так твір, зокрема й класичний, невпинно актуалізується, отже —
живе в історико-культурному процесі***. (Статті О. Гриценка про літературу
1920-х — чи не перший крок на цьому шляху: "переклад" Хвильового, Винниченка,
Підмогильного на дискурс сучасної міської молоді, що читає західних філософів у
російському перекладі й розмовляє цитатами з анекдотів). Таким шляхом критика
витворює те, що Барт назвав "мислительним простором сьогодення": лише в такому
просторі можлива національна культура як постійне самовідтворення й
самооновлення в діалозі — інакше голоси її "мовців" глухнутимуть на місці, не
маючи де "зарезонувати". (Припускаю, наприклад, що хронічні невдачі сценічних та
кінематографічних інтерпретацій Лесиних драм зумовлені якраз відсутністю довкола
них у культурі приналежного інтелектуального поля — адже лесезнавства як
філософськи-аналітичного явища у нас, власне, не існує, єдиноварті такої
характеристики праці Н. Б. Кузякіної, до того ж російськомовні, звичайно ж, не
заповняють лакуну2, — тож режисер,
2 Кузякіна Н.Б. Леся Украинка и Блок. —
К., 1980. З надією відзначу ще розвідку Т.Возняка "Народження трагедії з
духу музики" та "Лісова пісня": Слово — Музика — Мовчання // Сучасність. —
1992. №2. — c. 107-112; її поява дає підставу сподіватися, що бодай до
125-ліття поетеси українська нація спроможеться коли вже не на феєрверк
екзистенціалістських, структуралістичних, феміністичних, метафізичних і
яких там ще рефлексій над Лесею Українкою, то хоча б на серйозну збірку
статей на кшталт "Леся Українка в контексті світової філософської
культури". (Прим. 1999 р.: нація не спромоглася - але, на дальший засяг
беручи, цей оптимістичний прогноз 1993-го виявився все ж слушним:
останнього року, з появою праць С.Павличко, В.Агєєвої, Л.Масенко та ін.,