стало можливим врешті говорити про постання "лесезнавства" - чи, краще,
"українкологіі"? — як акадеемічної дисципліни, що набирає обертів дедалі
стрімкіше — з місяця в місяць).
залишаючись віч-на-віч із текстом не як новатор, що "зняв" усі попередні
інтерпретації, а радше як школяр, що вивчив із підручника біографію авторки,
вимушено "сліпне" й "глухне" до ув'язненого в тексті багатства смислів, він не
готовий їх відчитати й навіть "не попереджений", що їх треба відчитувати, що
можна ними бавитися тощо, — винятки, звісно, можливі, але нехарактерні, й гірке
самовизначення, зроблене Лесею Українкою за життя, — "почитаемая, но не
читаемая", — тягнеться за нею вже мало-мало не століття).
Ось ця скупість мислительного простору, що раз у раз викликала в найліпших
українських інтелектуалів своєрідну "ментальну клаустрофобію", змушуючи їх знай
вигукувати "Не люблю Руси" (І. Франко) чи "Піду запишуся в татари" (І.
Костецький, за свідченням Ю. Шевельова), — ця глибинна, на рівні вартостей
"периферичність" філософування (не то "чистого", а й "художнього") в нашій
культурі має витоки, історично ще глибші, ніж паралізуючий, вщеплений
тоталітаризмом страх перед несанкціонованим помислом, — вона походить із нами
самими ще не до кінця всвідомлених комплексів уярмленої нації3, які майже на
3 Характеристичне, що в своєму теперішньому "заходоцентризмі" ми досі не
проявили жодного інтересу до культурної спадщини недавніх колоніальних
народів Азіі й Африки, що переходили свого часу, на ранніх стадіях
незалежности, типологічно споріднену кризу, - без спеціальних студій важко
сказати, чи причиною такої "гносеологічної погорди" є наш, так глибоко
вкорінений підсвідомий расизм, а чи та ж таки культурна непритомність,
котра гальмує думку навіть перед, здавалось би, найочевиднішими
аналогіями.
ціле 20-те століття жорстко окреслили її "мислительний контур" національною
ідеєю. Тим-то "все нові перспективи мислі", які, за М.Грушевським, відкривала
українському громадянству Леся Українка, і зостались для того громадянства
"трансцендентними": майже вся енергія його думки затрачувалась на те, аби
протиставитись ідеологічному пресинґові імперії, так що було йому не до
"абсурдного бунту", не до чиєїсь там "екзистенційної самоти", не до
дегуманізації взаємин між чоловіком і жінкою в зраціоналізованому соціумі (тут
його філософія обмежувалась програмовим Воронівським "... Коли ти Вкраїни не
кохаєш — ти не моя!"), не до проблеми творчости як трагедії, не до конфлікту
людини з природою як акту самозгуби — перелік можна розтягнути ще на кілька
сторінок. Тим-то ми загалом так небагато потрапили зрозуміти не лише з історії
20-го століття в цілому, а й із своєї власної історії — до того, що вона
обрушила на нас (від марксизму почавши), нація, в особі її провідної верстви, не
була підготовлена насамперед світоглядово, інтелектуально. (Тут нота бене:
прикметне, що навіть вельми благенька ілюзія національної самостійности,
заблисла, було, в 1920-х, стрімко розчахнула український мислительний простір,
"зрушила доксу" — культура Розстріляного Відродження, до якої раз у раз
звертаємося в пошуках модельних взірців, повчальна для нас не тому, чи то пак не
тільки тому, що в ній працювали Ікс, Ігрек і Зет, — таланти, в тому числі й
немалі, народжуються в усі епохи, духовний же простір для їх самореалізації
детермінується, на жаль, суспільно-історично, — а головно тому, що це культура
саме притомна: є в ній і самосвідомість, і саморефлексія, і проза й поезія
відкритих питань, і інтерпретаторство всіх форм і жанрів, що чуйно на ті питання
реаґує, і вертикальний розгін мови, в котрому змогли, нарешті, обізватись
по-українському Кант і Гельвецій, і критична філософія — менше над дійсністю, бо
там вільній думці вже заслонялося хід "готовими відповідями" з Маркса й Леніна,
а більше над літературою, — і промовляє, і завжди промовлятиме до поколінь ця
культура — сама за себе: вона ще адекватна ходові історії). Про що б не думала
хвора людина, в підтексті її думок завжди лежатиме "от якби я був здоровий", —
точнісінько так само філософічна думка пригнобленої нації неминуче впирається в
фатальну межу "от якби ми були вільні" (діапазон варіацій тут преширокий — від
традиційного українського мрійництва в умовному способі, на кшталт
Тесленківського "Що б з мене було", і до прісно-пам'ятного мітинґового поклику