В. Яворівського "Що ж ми за народ такий?", зустрінутого всенародною ж таки
овацією...), — відтак непомічання цієї межі, природне чи зумисне, дорівнюється
елементарному відчуженню "короткозорця" від національної судьби.
Саме під цим оглядом доволі проблематичною видається "українськість" професійної
філософії в Україні за радянський (властиво, останній, постсталінський) період.
При всіх її безперечних фахових здобутках (праці В. Шинкарука й пок. В. Іванова
мають заслужено високу репутацію й уже запевнили собі місце в історії
марксистської думки 20-го століття), назвати цю філософію українською (за
винятком таких "національно анґажованих" — і відтиснутих на її периферію! —
галузей, як філософська україністика), можна хіба за географічною ознакою (серед
фахівців колишнього Союзу побутував був термін "київська школа філософії" — так
само, як "свердловська"). По-перше, ця рефлексія майже всуціль російськомовна —
завважмо, що в ті самі роки філософи Прибалтики й Грузії, хай і обмежені в
творчому пошуку офіційною доктриною, писали свої праці таки рідними мовами — і
перекладали цими мовами класику світової філософії, чим дуже-таки посприяли
розширенню мислительного простору своїх культур. Нація, котра мислить про світ і
себе в ньому катеґоріями позиченої мови (метамови), неминуче мислить
несамостійно — себто сходить з єдиної, унікальної позиції у всесвіті, приділеної
лише їй, з-не-при-том-нюється щодо цієї позиції (щодо себе самої). По-друге ж,
російська культурна орієнтація в розробках наших філософів-фахівців була
настільки домінуючою, а пересічна знайомість з українською культурою (крім хіба
Сковороди) настільки доривчою, що говорити про будь-яку рефлексію над цією
культурою було б просто несерйозно. Перегляньмо бодай лиш заголовки публікацій
"Філософської і соціологічної думки", й дотепер єдиного україномовного
філософського часопису 50-мільйонової нації, за ті останні кілька років, коли
почалося "посполите рушення" цієї самої думки назустріч українській культурі: чи
ж не цікаво спостерігати, як вельми добротний часопис, з мислительним засягом
від Ортеґи-і-Ґасета й Борхеса до Хвістека й Флоренського, трапляючи на
український ґрунт (не рахуймо тут першодруків!), ураз немов "дерев'яніє на язик"
— над "російським тереном" думка ширяє з артистизмом кантівської
"безінтересовности", впоєна власною елеґантністю, як-от, наприклад: "Шлях
особистости через демонізм і ніщо: Спроби внутрішньої біографії Ніколая
Ставроґіна", — порівняно з цим "Творча спадщина Франка: малодосліджені
філософські питання" або "Іван Франко про Велику французьку революцію" на
кожного, хто не франкознавець, наперед віють нудьгою розумової малорухливости
(не йдеться, застережуся, про оцінку згаданих статей, самих собою достатньо
змістовних і потрібних, — йдеться про перепад культурних рівнів — ступенів
свободи українського й російського мовомислення). Взявши ж під увагу, що
теоретична рефлексія мислителів діаспори не була приступна навіть фахівцям,
доводиться визнати, що українське мовомислення постсталінської доби знову
редукувалося до царини красного письменства й прилеглих "історико-філологічних"
просмужків — з однією хіба різницею: цим разом "Кролик" був уже настільки
ослаблений, що відновлення шістдесятниками критично-рефлексивної спроможности
національної культури в межах того самого зачарованого кола, окресленого
національною ідеєю, зафіксувалося в культурній пам'яті ледь не як
інтелектуальний прорив.
Ситуація склалася більш ніж драматична. Коли в системі культури пріоритетної
вартости набуває — вимушено — сміливість сказати те, про що "всі знають, але
мовчать", замість сміливости сказати те, до чого ще ніхто не додумався, то
відбувається неявне, потаймиру утвердження цієї культури на засадах "масовости"
(Удав). Коли власті кваліфікують як "інакомислення" (отже, все-таки — мислення!)
ті висновки, котрі за умов належної поінформованости цілком належали б до
компетенції посполитого здорового глузду (найяскравіший приклад — історія з
"Собором" О. Гончара), то тут також відбувається досить небезпечна за можливими
далекосяжними наслідками підміна понять: справжнє — інноваційне, евристичне
мислення, котре прориває обидва концентричні кола — і офіційно санкціонованого
радянського менталітету, і друге, ширше, — "несанкціоноване" й суб'єктивно
страждальне коло національного самоусвідомлення, — опиняється цілком "за гранню"