розуміння, "глухне" в замкненому мислительному просторі. Бачимо це вже на
прикладі сьогоднішньої міфологічно-профанної рецепції творчости В. Стуса —
одного з небагатьох поетів-мислителів (краще сказати навіть — поетомислителів),
якими може похвалитись повоєнна українська література. Перша системна спроба
критики нарешті прочитати Стуса порядком приналежного культурного діалогу —
австралійська збірка "Стус як текст", — при всій її обнадійливості, вже самим
заголовком, знов-таки, демонструє певну міру вкраїнської культурної
непритомности — тільки-но спробуєш собі уявити в поляків збірник "Мілош як
текст", у росіян "Бродський як текст" тощо: до лиха, та "як хто" ж іще, коли про
поета мова?!. Взагалі, час розпрощатися з давньою, ще романтичного походження
міфологемою "поета-мученика", вперше зафіксованою Т. Карлайлем у 1840-х роках,
але, як виявилось, на диво часотривкою в українській свідомості. Коли вже
вдаватися до, сказати б, "соціальної віктимології", то найпершими жертвами
авторитарного режиму падають аж ніяк не поети як такі, а власне мислителі,
інтелектуальні координатори, і розгром українського шістдесятництва (І. Дзюба,
І. Світличний, Л. Плющ, Є. Сверстюк) це тільки потверджує (до речі, й Стус
уперше був заарештований не як поет, а як автор праці "Феномен доби, або
сходження на Голготу слави"). До наших завдань не належить аналізувати світогляд
українського шістдесятництва, розбираючи, що в ньому від традиційного
народництва, що — від не менш традиційного, принаймні для західної культури,
антропоцентризму, а що — від стовідсоткове марксистської, сприйнятої, по суті,
поза-рефлексивно, філософії історії (т.зв. матеріалістичного розуміння історії):
важливо те, що "другого кола" своєї несвободи українська культура на цьому етапі
так і не здолала, і саме тому в умовах нагло здобутої незалежности українська
інтеліґенція, в якій "шістдесятники" — коли не за віком, то за менталітетом —
посіли провідне місце, виявилась нездатною до витворення авторитетної
інтелектуальної опозиції, що без неї немислима незалежна культура в незалежній
державі. Власне шістдесятникам належить остаточна й сумнівна заслуга канонізації
того типу дискурсу, за котрим в Україні досі взорується будь-який авторський
текст, від шкільного твору до наукової монографії, і котрий можна умовно
визначити як "мітинґово-метафоричний": цей дискурс не народжує думку (мітинґовий
оратор не мусить говорити нічого, чого б аудиторія не потрапила негайно, на
місці "впізнати" — інакше йому нема чого робити на трибуні), а виражає, чисто
літературними засобами (метафора, алегорія), думку "вже-готову", привнесену
"ззовні". Тим-то перехід поетів-"шістдесятників" у політику (від мітинґу— в
парламент) в ширшому культурному контексті виглядає досить логічно: таким шляхом
мітинґово-метафоричний дискурс просто "зняв", у геґелівському сенсі, свою
внутрішньолітературну історію, щоб продовжити "перемагать і жить" у куди
органічнішій для себе соціальній іпостасі.
Нині українська культура перебуває в безпрецедентно відкритому соціальному
просторі, і в цьому її без перебільшення всесвітньо-історичний шанс. Одначе без
опритомнення, котре передбачає рефлексію над усіма своїми деформаціями і тільки
через це — справдешнє культурне освоєння-зрозуміння-подолання української
національної трагедії 20-го століття, — годі сподіватися цим шансом оволодіти.
ЖІНКА-АВТОР У КОЛОНІАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ, АБО
ЗНАДОБИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ҐЕНДЕРНОЇ МІФОЛОГІЇ
[ Авторизована українська версія лекції "Жінка-автор у колоніальній культурі:
український приклад", прочитаної
в листопаді 1996-го року під час книжкового турне в Єйлському, Гарвардському та
Колумбійському університетах США. ]
В цій доповіді я спиратимусь як на висліди своїх студій над модерною українською
культурною історією, так і на власний письменницький досвід: саме-бо йому,
особливо ж невгаваючому шквалу розпаношеної критики на адресу мого роману
"Польові дослідження з українського сексу", що став найбільшим літературним
скандалом десятиліття, я завдячую своєю мимовільною заанґажованістю у
теоретичний аспект проблеми (треба ж було з'ясувати, чому це начебто нормальні,
ба, мало не інтеліґентні люди демонструють такі на позір геть-то неадекватні
реакції!). Йдеться про проблему "подвійної марґіналізації" — так я означила її