задовго перед тим, як виявила у Еріки Джонґ та Адрієни Річ підозріло схожі
розважання над "подвійною дискримінацією", котрої вони зазнали на собі, водночас
як автори-жінки і як єврейські авторки американської літератури, — виглядає,
отже, що проблема сягає далеко за межі так званих "малих", "меншинних", писаних
загроженою мовою літератур, одну з яких маю честь тут репрезентувати.
Почати, однак, усе ж доведеться з мови — бодай на те, щоб пояснити своє
досить-таки вільне, "деполітизоване" вживання терміну "колоніалізм". В есеї "La
Division des langues" Р.Барт говорить про "колоніальне" ставлення до мови там,
де існує неявне припущення, що ця мова становить відхилення від устійненої
норми. Як на мене, це просто блискуче вичерпна формула, під яку однаково
підпадає і білий плантатор, для якого шкіра чорних робітників є "брудною", тобто
"забрудненою" білою, і патріархальний (а властиво, Арістотелівський — щойно в
20-му столітті вперше підданий поправному аналітичному розборові:
1 "Співвідношення двох статей аж ніяк не нагадують електричні полюси:
чоловік - це водночас і позитивне, і нейтральне начало. У французькій мові
поняття "людина" і "чоловік" позначаються одним словом "homme", специфічне
значення латинського "vir" (чоловік) асимілювалося з узагальненим змістом
слова "homo" (людина). Жінку ж сприймають як щось негативне... Жінка ж —
відхилення од усталених канонів" (Бовуар, С. де. Друга стать, — К.:
Основи, 1994. Т.1. С.26). Те саме маємо і в українській розмовній традиції
— цікаво, що першу рефлексію над таким станом (1863) речей знаходимо в
першому-таки українському соціальному романі — в "Люборацьких"
А.Свидницького, де між Антосьом і Галею відбувається прехарактерний
діалог:
"— Та й те сказати: хіба ви люди?
— А що ж?
— Дівчина, чи панянка!
— А це не людина?
— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них:
"якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть:
"ідуть якісь чоловіки, i молодиця з ними, чи дівчина, чи баба".
— Та хіба ж не люди? - озвалась Галя.
— Хіба я кажу що? а люди своє знають... Мабуть, що не люди, а люди —
тільки чоловіча стать."
В сьогоднішніх ламентаціях над нашими неміряними культурними втратами за
колоніальний період не зайве було б замислитись і над втратами
"непрямими", зокрема над тим, наскільки форсована денаціоналізація й
реактивнo спричинене нею ідеалізування автентичних закономірно
патріархальних моделей культурної поведінки загальмували самочинний
розвиток українського жіночого первня на модерних засадах, відкинувши під
цим оглядом нашу суспільну свідомість кудись на рівень "третього світу".
у Сімони де Бовуар1) погляд на чоловіка як на "універсальний" взірець людської
породи, а на жінку, відповідно, як на "недосконалого чоловіка" (з трохи
"збоченою" репродуктивною системою), і — тим самим рядком — трактування мови
підкореної меншини за вимираючий діалект "офіційної", мажоритарної мови:
класичний приклад тут являє історія української мови під росіиським, в тому
числі й радянським, пануванням. Від часу широкозвісного Валуєвського циркуляру,
який забороняв уживати її в публічній царині (виняток було зроблено хіба для
публікацій історичних документів), українська мова кваліфікувалася — коли явно,
коли неявно, однак цілий час послідовно й неперервно — як діалект російської,
закономірно приречений, рано чи пізно, на злиття з "правильным", за виразом
українця-таки Гоголя, "грамотным языком" (Валуєв, міністр внутрішніх справ
Російської імперії, прорік, заміряючись раз і назавше покласти край усіляким на
цю тему лінґвістичним суперечкам, напрочуд характерний вирок: "никакого
отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие это,
употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный
воздействием на него Польши"). Цей самий підхід, мовчазно перейнятий
більшовиками, застосовано було й до решти об'явлень української культурної
тожсамости, в якнайширшому діапазоні — від ритуально-обов'язкового випоминання
"російських впливів" на всіх, включених до офіційного пантеону, українських
діячів, зокрема й тих, котрі того "впливу" сном-духом не відали, до
викреслювання з української історії цілих століть, які не вписувалися в картину
"общерусскої" єдности. В такий спосіб сама українська тожсамість представлялася