Дівою-Войовницею!), себто мати, яка волею Отця покликана каструвати, позбавляти
статі своїх дітей. Коло замикається.
Цей, дуже поверховий, екскурс в історію радянського "інь" і "ян" будемо надалі,
як в арифметичних підрахунках, повсякчас "тримати в умі" — позаяк типологічно в
цілому українська культура в Україні все ще є (і нескоро перестане бути), згідно
з не мною всталеною наличкою і незважаючи на всі молодечі "пост-колоніальні"
пориви, українська радянська — особливий колоніальний підвид радянської, з
усіма, крім великодержавних, приналежними останній структурними ознаками, тільки
що специфікованими відповідно до "місцевих умов". І тут саме час згадати, що на
архетипальному рівні "жіночість" країни (кожної), має, як Світовит, кілька
протилежно обернених іпостасей: "матір'ю" вона дивиться "всередину себе", тоді
як "назовні", для "чужих" (а всякий "чужий" — потенційний нападник) виглядає
саме "жінкою" — об'єктом підкорення, імпліцитно сексуального: статеві насильства
армій на завойованих територіях (незрідка геть ірраціональні й безпотрібні, як,
наприклад, у згадуваному в мемуарах А.Терца-Синявського "Надобраніч" випадку
масового зґвалтування радянськими воїнами щойно визволених і ще нестямлених од
радости бранок німецького концтабору, з якими, не без цинізму завважує А.Терц,
можна ж було дійти згоди й без насильства), завше мають прихований ритуальний
смисл — переможець, посідаючи чужинку, тим самим символічно стверджує своє
владче право на "репрезентовану" нею територію, хай би то була й територія
концтабору... Це чудово схоплено ще Мопассаном — його повії-патріотки, котрі,
віддаючись пруським офіцерам, відмовлялись при цьому ідентифікувати себе з
"жінками Франції", воліючи радше самовизначитися формулою: "Я не жінка, я
паскуда" ("Мадемуазель Фіфі"), — то справді найкращий і неомильний доказ
метафізичної нескореності Франції, скільки б не топтане було загарбниками її
фізичне "тіло".
Відповідно свідомість колоніального, отже таки підбитого, впокореного й
безроздільно опанованого чужинцями народу виразно поляризується по "чоловічій" і
"жіночій" "лінії": жінці для збереження своєї національної гідности в
колоніальних умовах у приниципі цілком достатньо виключити тих, кого реципує як
завойовників, із числа потенційних сексуальних партнерів (Мопассанові героїні
якраз і рятують власну національну гідність — коштом жіночої, — як "для інших",
так і "для себе" вона сама символічно і є країна завоювання, і недарма
наскрізною темою українського фольклору доби турецько-татарської навали є
трагедія "дівки-бранки", призначеної для гаремних утіх ворога: Маруся Богуславка
визволяє земляків з темниці, але повертатися додому відмовляється не тому, що
віддає перевагу "розкоші турецькій" і "лакомству нещасному" (за її вчинок її, в
кожному разі, не "лакомство" чекає!), а тому, що "потурчившись,
побусурменившись" (комплекс вини!), автоматично втратила у власних очах право
належати до "краю веселого, миру хрещеного", сама себе позбавила гуртової
(етнічної, конфесійної — сьогодні ми б сказали "національної") тожсамости, НЕ
набувши натомість нової (бо ж і "роковий день Великдень" пам'ятає, і взагалі
лишається "дівкою-бранкою"!). В певному сенсі тут спрацьовує те саме "Я паскуда"
— покидьок, аутсайдер, відтятий член спільноти: в тій, іще "несколонізованій"
системі вартостей жінка, віддавшись завойовникові, починає сприймати власне тіло
як профанне, "вийняте" з системи міфологізуючих етнокультурних кодів. Строго
кажучи, діагноз "колонії" — і "тілом" (політичнo, адміністративнo,
культурно-інституційно), і, що важливіше, "духом" (світоглядово) — Україні
випадає поставити не раніше, як від дев'ятнадцятого століття, коли миколаївське
розмноження по цілому краю московських гарнізонів потягло за собою масову
"катеринізацію" сільського, отже вихованого в дусі архаїчно-патріархальної (і —
етнокультурнo цементуючої!) етики, жіноцтва: багатотисячна "армія" "Катерин",
тобто покриток "з любови", по тодішніх українських селах — найпевніший індикатор
4 Безмірно повчальною - на жаль, досі навіть незачепленою - темою для
істориків та фахівців із соціальної психології могла б стати сексуальна
поведінка нашого жіноцтва на окупованих німцями територіях під час Другої
світової війни. Не знаю, чи десь є облічене бодай приблизнo число т.зв.
"німецьких вівчарок", але, судячи хоч би з розпачливих щоденникових